За останні три роки льотчик Ігор Пархоменко не пригадає жодного вильоту без російської ракети, спрямованої на його літак. Пуск відбувається завжди – з землі чи з ворожого винищувача.
Така реальність для кожного українського пілота, який виконує бойове завдання в небі.
Зазвичай атака складається з двох ракет за виліт. Пархоменку доводилося ухилятися навіть від п’яти: три з зенітно-ракетних комплексів, дві – з літаків.
– І ти постійно маневруєш, відходиш. Іноді навіть можна побачити, як ракета вибухає просто поруч. Якщо ти недалеко відійшов від бойового курсу і тобі повідомляють, що все чисто – повертаєшся і погнали далі, – розповідає він.
Його особистий рекорд – вісім заходів на курс. Не завжди через ракети: іноді ворог надто близько, доводиться відходити. Противник розвертається – і ти знову на ціль.
Це небесна гра з високими ставками. Пархоменко веде її, поки не дійде до точки пуску чи не вичерпається пальне.
Після такого вильоту з вісьмома заходами він приземлився і тільки тоді відчув тремтіння від виснаження.
– Вік, – усміхається льотчик. Полковнику вже 52 роки.
Його життя присвячене родині та небу. Родині – у широкому сенсі, включаючи побратимів. Небу – як пристрасті, що починається з першого польоту.
Пристрасть до авіації Пархоменко успадкував від батька і передав синам. Чотири військові льотчики на три покоління. Два звання Героя України.
Династія льотчиків: від шоколаду до неба
Династія почалася з бажання батька Валерія Пархоменка вступити до Харківського льотного училища у 1965 році. Він мріяв про шоколад, сік і шкіряну куртку – втечу від післявоєнної бідності.
Валерій налітав 2,5 тисячі годин, пройшов 9 курсів підготовки. Він був серед перших, хто сів за штурвал Су-24.
Ігор змінив 7 гарнізонів з батьками. Він не уявляв іншого шляху, крім авіації. Батько відлітав 27 років, Ігор – уже 34.
У 90-х українські льотчики жили скрутно. Зарплати видавали частинами, з паузами. Пархоменко служив у Криму, де після обіду відпускали додому.
– Я вовком вив – мріяв про службу. Знаєте чому? Бо грошового забезпечення не було, і я просто хотів побути на роботі, поговорити хоч із кимось. І, звісно, час тоді був такий, що майже не літали. Бувало, за рік – усього 30 хвилин у повітрі.
Після 2014 року, з появою “зелених чоловічків” у Криму, Пархоменко відчув ненависть до окупантів. У липні 2014-го росіяни вдарили по його літаку ракетою.
Випробування війною: від падіння до повернення
Під час завдання трійкою літаків над окупованою територією ракета вдарила по машині Пархоменка. Він катапультувався на висоті 5 кілометрів.
– Ще трохи – і повітря навколо почало розриватися, ніби щось вгвинчувалося в нього. Я не одразу зрозумів, що це стріляють із зенітки. Скинув НАЗ, а потім зробив ще більш абсурдну річ: витягнув пістолет. Думав: якщо поранять – застрелюся. Ми тоді страшенно боялися потрапити до чеченців – ще не знали слова “кадировці”.
Приземлившись, він відстрілювався від переслідувачів і сховався. Знайшов яблуню, подзвонив дружині попрощатися. Чекав на евакуацію, але вертоліт не прилетів.
На третій день на окупованій території він ледь не здався. Не зійти з розуму допомогли знайдені листи з молитвою “Отче наш”.
На четвертий день його евакуювали бійці. Пархоменко заснув тільки в гвинтокрилі.
Його син Сергій тоді вступав до університету. Батько радів, вірячи, що війна закінчиться до випуску сина.
Пізніше Ігор пішов викладати, щоб син міг служити в бригаді. Під час повномасштабного вторгнення вони встигли прослужити разом 11 днів.
14 травня 2022 року Сергій загинув у Запорізькій області. Йому присвоїли Героя України посмертно. За плечима – 38 вильотів.
– Я воюю за сина і за себе, але передусім – за сина. Мій перший виліт у день – це його виліт. І лише якщо буде другий – це вже мій.
Ігор бере фото сина в політ. Для нього небо – як наркотик. Він не уявляє життя без польотів.
– Я не знаю, як це пояснити. Коли ти здіймаєшся в повітря, здається, ніби володієш усім світом. Ти вище за всіх. Коли хмари ростуть шапками, летиш над ними, наче крізь покинуте місто. Тут пролітаєш крізь уявний дім, там перевертаєшся – так і сяк. Це наркотик, тільки небесний.
Перед польотом він відчуває страх, але в небі той зникає. Одного дня здоров’я змусить піти, але поки що він літає.
– Нехай це станеться у будь-якому віці. Як тільки прийде час залишити літак, я присвячу життя своїм рідним. Поки літаю – буду літати, я не здаюся. Але чесно зізнаюся собі: я втомився. За ці 11 років війни я страшенно втомився.