Наприкінці березня 2026 року війна вступає в нову фазу. Вирішальним стає не лише просування на фронті чи кількість штурмів. Ключовою є здатність нищити систему, що фінансує російську агресію. Україна саме це й робить.
Удари по нафтовому ланцюгу Росії
Росія намагається створити ілюзію ініціативи: тиск по фронту, виснаження України, очікування “миру” на своїх умовах. Насправді Кремль прагне прорвати оборону, дочекатися втоми Заходу й монетизувати кризи.
Війна на Близькому Сході вигідна Москві: зростання цін на нафту наповнює казну. Тому українські атаки на Приморськ, Усть-Лугу та іншу нафтову інфраструктуру — це більше, ніж локальні успіхи.
Акцент змістився: від нафтопереробних заводів до експортних вузлів, перевалки, резервуарів і портів. Україна атакує всю систему, де російська нафта стає грошима для війни.
Це спроба підрізати головну артерію російського бюджету.
Західні джерела повідомляють про зупинку значної частини експортних потужностей РФ. Масштаб пошкоджень уже не приховати за звичними запереченнями Москви.
Тиск РФ і стратегічні кроки Києва
Росія реагує нарощуванням штурмів, масованими ударами по містах, енергетиці та цивільній інфраструктурі. Це не сила, а компенсація за відсутність стратегічного успіху на фронті — терор для психологічного виснаження.
Тим часом Україна зменшує залежність від зовнішніх постачальників, зокрема китайських комплектуючих для дронів.
Історія з “безкитайськими” дронами — ознака стратегічного дорослішання.
Перехід до власного виробництва та західних ланцюгів очищає оборонний сектор від ризиків. Це забезпечує надійний тил.
Загалом: утримання фронту, удари по нафті й логістиці, прискорення виробництва. Україна веде війну на виснаження, роблячи кожен день дорожчим для ворога. Б’ючи по бюджеті, Київ нищить джерело агресії.