Соломія Кирилова — львів’янка 1992 року народження, театральна й кіноакторка, виконавиця автентичного співу, яка після ролі Олени у стрічці «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука стала одним із найвпізнаваніших облич нового українського кіно. Канни-2022, список найкращих фільмів року за версією The Guardian, номінація на «Золоту дзиґу» за найкращу жіночу роль — і водночас щоденна робота в Національному театрі імені Марії Заньковецької, де за роль Доці вона отримала премію фестивалю «ГРА».
Її шлях не був стрибком «з нізвідки на червону доріжку». Перед Буковиною були Коломия, незалежний театр, сім років у центрі «Слово і Голос», фідель і віола в валізі, 46 днів у Києві після 24 лютого і рішення повернутися з Берліна, щоб не пропустити живий рух української сцени. Сьогодні її маршрут — Львів, Київ, Відень: репертуарний театр, культурна дипломатія і європейська копродукція «Україноманія» у Фолькстеатрі.
Якщо шукаєте, хто така Соломія Кирилова поза одним кадром із «Памфіра», відповідь коротша за біографію і довша за роль: це акторка, яка вирощує персонажку зсередини, а не демонструє її, і голос для неї — такий самий інструмент, як тіло й тиша.
Не «дружина героя», а стрижень картини
У титрах «Памфіра» Соломія Кирилова — Олена, дружина Леоніда. Формулювання звучить службово, майже як ремарка в сценарії. На екрані все навпаки. Олена тримає дім, віру, сина і межу, за яку чоловікові не можна заходити, навіть коли він уже зайшов. Режисер знімав буковинське село напередодні Маланки: контрабанда, молитовний дім, ліс, маски. Поруч із цим карнавалом її героїня стоїть так спокійно, що глядач починає шукати в ній слабкість — і не знаходить.
Сама акторка називала Олену архетипічним образом жінки: мудрої, не зухвалої, доброї і справедливої, глибоко віруючої. Підготовка тривала місяцями. Команда жила в селі, вчила діалект, вела щоденники персонажів, поралася по господарству. Кирилова тиждень простояла на справжньому конвеєрі, щоб тіло Олени в кадрі знало фабричну втому, а не імітувало її. Кілька місяців вона відгукувалася лише на ім’я героїні. Повний сценарій акторам не давали — лише біографію від народження до першої сцени.
За моїм досвідом перегляду «Памфіра» протягом місяця — спочатку в тиші, потім із субтитрами для гостей, які не ловлять буковинську говірку, — саме Олена залишається в кімнаті після титрів. Не маска Маланки, не постріл, не мораль. Погляд жінки, яка вже все зрозуміла і все одно стоїть поруч.
Світова прем’єра відбулася 22 травня 2022 року в програмі «Двотижневика режисерів» 75-го Каннського фестивалю. Далі — «Молодість», Netflix, десятки фестивалів, національна премія «Золота дзиґа», де стрічка забрала головні професійні категорії, а Кирилова отримала номінацію за найкращу жіночу роль. Для дебюту в повнометражному кіно це рідкісна щільність уваги. Для самої акторки це стала планка, нижче якої вона принципово не хоче опускатися: швидкі зйомки «з учора на завтра» після такого занурення здаються їй іншою професією.
Початківцю варто дивитися «Памфір» як сімейну драму з чітким етичним вузлом. Досвідченому глядачеві — як роботу з діалектом, паузою і релігійним жестом, де текст майже не страхує актора. В обох випадках Олена не «доповнює» Памфіра. Вона вимірює ціну його вибору.
Львів, Франківськ, Коломия: три зупинки однієї впертості
Народилася 27 квітня 1992 року у Львові. Народний спів чула з дитинства: дідусь співав, не потрапляючи в ноти, бабуся співала чисто і вчила онуку. Ця домашня «крива» пізніше відгукнеться в театрі «Слово і Голос», але спочатку була класична акторська школа.
У 2009–2014 роках Кирилова навчалася в Інституті мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, спеціальність «актор драматичного театру і кіно», курс Олександра Добряка. Практику проходила в Івано-Франківському театрі імені Івана Франка. Ще студенткою майже щодня долала близько 60 кілометрів в один бік — Франківськ–Коломия, — щоб виходити на сцену Коломийського академічного обласного українського драматичного театру імені Івана Озаркевича. У трупі вона була артисткою другої категорії в 2013–2016 роках.
Цей маршрут мало схожий на столичний ліфт. Немає раннього глянцю, немає «правильного» київського стажування як обов’язкового квитка. Є провінційна сцена в найкращому сенсі слова: щоденна вистава, голос, який треба тримати, зал, який не прощає фальші. Студентські роки вона також провела на міжнародних воркшопах у Польщі, Іспанії, Німеччині, Франції, Португалії, Великій Британії — не як туристка від мистецтва, а як виконавиця, яка вже тоді збирала техніку тіла й перформансу.
Після Коломиї — Львів, і одразу кілька дверей навстіж. 2016-го вона приходить до театрального центру «Слово і Голос» Наталки Половинки і залишається там артисткою вищої категорії до 2021-го, а далі — запрошеною. Паралельно співзасновує незалежний театр Gershom із режисером Сетом Баумріном із Нью-Йорка. Разові постановки — у театрах Лесі Українки та Леся Курбаса. 2021-го в проєкті Opera Aperta Романа Григоріва та Іллі Разумейка грає Viola в «Opera Lingua». Якщо скласти це в одну лінію, вийде не «кар’єра зірки», а карта людини, якій тісно в одній стіні.
Як вирощують роль, а не грають її
Кирилова формулює різницю жорстко: одне — створювати персонажа, інше — перевтілюватися в нього. У її улюблених стрічках — від «Жінки під впливом» Кассаветіса до «Вигнанця» Земекіса — цінне те, що режисер не страхується зайвим текстом і лишає акторові простір. Цей смак видно в її власній роботі. Олена з «Памфіра» майже не виголошує маніфестів. Вона дивиться, мовчить, ставить тарілку, тримає сина за лікоть у лісі.
Механізм тут простий і важкий водночас. Спочатку — біографія персонажки до першого кадру. Потім — тіло: конвеєр, говірка, побут, сон у тому самому кліматі, що й героїня. Далі — відмова від паралельних проєктів, щоб роль не розмивалась. На живий кастинг «Памфіра» вона прийшла вже після домашніх проб часів першої хвилі пандемії і зрозуміла, наскільки міліметровою буде робота. «З кожним днем роль сама себе вибудовує», — так вона описує процес, у якому акторка не показує героїню, а дізнається про неї.
Той самий принцип працює на сцені, лише в іншому темпі. У «Доці» за романом Тамари Горіха Зерня в постановці Ігоря Білиця монолог воєнного досвіду вона вела через музичну форму: те, чого не сказати словом, тримає голос. У пластичній виставі «Косачка» — жіноча сила без побутового психологізму, ближче до скіфського архетипу. У «Камінному господарі» — Донна Анна, класика, де жест має вагу закону. Різні школи, один нерв: не ілюструвати тему, а стати її носієм.
Талант можна відкривати — і можна згубити. Завдання життя, як каже сама акторка, не зрадити тому, що в тобі вже відкрилося.
Для людини, яка тільки входить у професію, цей метод звучить як розкіш: пів року на одну роль у кіно сьогодні мало хто дає. Для досвідченого глядача це пояснює, чому її екранна присутність здається «неакторською». Вона навмисно прибирає навички, якими легко прикритися, і лишає позицію — особистість, з якої вже можна відштовхуватися.
Сцена, з якої пішла, і сцена, на яку повернулася
До «Памфіра» Кирилова вже вміла звільнятися. Вона працювала в державних театрах, потім свідомо зійшла зі сцени, переїхала до Києва, жила фрілансом. Ризик був очевидний: немає ставки, немає репертуару, немає захисту системи. Була свобода обирати, з ким вирощувати роль. Каннська прем’єра застала її вже як кіноакторку з театральним хребтом, а не як «відкриття без біографії».
24 лютого 2022-го вона зустріла в Києві. За її словами, прокинулася до четвертої ранку, ще не розуміючи стану, — і лише потім побачила пропущені дзвінки. Залишилася в місті 46 днів, до першого культурно-дипломатичного туру зі «Словом і Голосом». У валізі — грубозернисте видання Симоненка, Біблія, піджак із секонду, парфуми й фідель; віола не влізла. Далі були короткі виїзди з виставою «Земля-пісня» Європою і тримісячна резиденція в Берліні від UFFB спільно з Goethe-Institut. У сумі між резиденціями й життям у місті вийшло близько дев’яти місяців. Пропозиції були. Бажання лишитися назавжди — ні.
У нашій практиці ми стикалися з випадком, коли після «Памфіра» глядачка була впевнена: Кирилова «виїхала в Європу і там зробила кар’єру». Логіка зрозуміла — Канни, Берлін, агент, фестивалі. Реальність інша. У Берліні вона якийсь час працювала бейбісітеркою, а не брала будь-які ролі, щоб зберегти внутрішню межу. «Ця земля дає мені багато сил. Але і багато забирає», — сказала вона вже після повернення. Чоловік, теж митець, пішов служити добровільно. Її власна відповідь на війну — не декоративний героїзм на сцені, а питання, чи може акторська праця хоч трохи наблизитися до того, що роблять люди на фронті.
У серпні 2023-го вона пройшла кастинг до Національного театру імені Марії Заньковецької. На всі охочі місця було не більше двох вакансій, претендентів — понад сотня. Дзвінок надійшов того ж дня. На питання, скільки є часу подумати, відповіли: завтра репетиція. Так почався новий державний дім — уже як акторки першої категорії. Перша вистава, «Доця», збіглася з її воєнним досвідом настільки щільно, що роль не довелося «вигадувати»: треба було витримати, щоб особисте стало художнім, а не сповіддю без форми.
Повернення в репертуарний театр після кінофестивальної хвилі — жест проти шерсті. Багато хто після Канн шукає наступний фестиваль. Кирилова шукала зал, який треба збирати щовечора, і місто, з якого можна знову виїжджати — уже не як біженка, а як голос.
Голос, що тримає коляду і Відень одночасно
Автентичний спів для неї не костюмована вітрина. У «Слові і Голосі» Наталка Половинка на кастингу дала завдання: підготувати десять пісень і виконати ту, яка торкне серце особисто. Кирилова прийшла з музичною освітою, але традиційна пісня як професія почалася саме тут. Їй нецікаве пафосне «треба зберігати». Цікаве інше: який стосунок має пісня, написана століття тому, до неї — сучасної молодої жінки.
Зима у Львові для неї часто виглядає так: репетиція в Заньковецькій, потім — коляда в «Слові і Голосі». Після 24 лютого цей театр возив «Землю-пісню» Францією, Данією, Британією, Голландією, Литвою, Латвією, Польщею. Культурна дипломатія тут не метафора: зал, який учора не відрізняв коляду від «фольклорного номера», після сорока хвилин дихає інакше. Кирилова грає на фіделі й віолі да гамба і говорить про них як про живих істот: змінюється погода — змінюється деревина й звук.
2024-го німецький режисер Ян-Крістоф Гокель почав копродукцію віденського Фолькстеатру і театру Заньковецької за життям і текстами Йозефа Рота, уродженця Бродів. Вистава отримала назву «Україноманія». Віденська прем’єра — січень 2025-го, львівська — 11–12 липня 2025-го. Майже три роки від задуму до показу вдома. Кирилова грала в обох версіях: віденська була філософськішою й довшою, львівська — динамічнішою, з екскурсією в Броди й піснею Beatles «Get Back» як гірким привітом людині, якій є куди повертатися. Її голос як єдиної українки в команді, за її ж відчуттям, звучав щільніше саме тому, що їй не треба було «грати українськість».
Поруч із високим театром — інша публічність, уже без куліс. Головна роль у кліпі «І гріховна, і свята» гурту «Пиріг і Батіг» (режисерка Д. Ши, 2024), кліп Артема Пивоварова та Макса Барських «Так ніхто не кохав…» Алана Бадоєва, кампанії STARCHAK «Журавлі», Sova Jewellery & Frolov для фонду «Діти героїв», проєкт «Місто Добра» з Літковською і Ніком Найтом. Хтось назве це розфокусом. Точніше сказати інакше: вона не віддає обличчя брендам замість ролей, а розширює поле, у якому українське обличчя взагалі можна зустріти.
Окремий, маловидимий шар — арттерапія для захисників і родин у програмі «Віднова спільноToYou» на базі резиденції МС6 у Славському. Тут немає афіші. Є голос і тіло як спосіб повернути людині Moву про себе. 2021-го вона викладала для міжнародної групи за Erasmus+ у Residui Teatro в Мадриді. 2023-го танцювала з Apache Crew на фестивалі La Mercè в Барселоні. Це не «додаткові хобі». Це та сама відмова бути одним амплуа.
Карта ролей: з чого почати і куди йти далі
Найчастіша помилка знайомства — зупинитися на Олені. Нижче — робоча мапа, яка закриває і кіно, і сцену, і те, що не потрапляє в трейлери. Дані про репертуар і нагороди — офіційна сторінка Національного театру імені Марії Заньковецької (zankovetska.com.ua); фестивальна історія «Памфіра» — сторінка стрічки в українській Вікіпедії.
| Рік | Робота | Роль / формат | Чому варто бачити |
|---|---|---|---|
| 2022 | «Памфір», реж. Д. Сухолиткий-Собчук | Олена, повний метр | Точка входу. Канни, Netflix, номінація на «Золоту дзиґу» |
| 2020–2021 | «Любов і риби», «Ніч Леополіса» | головні ролі, короткі метри | Доканнський почерк: камерність, Львів, живий ритм |
| 2023 | «Там, де він ступав» | Лера, короткий метр | Війна без плакатності, інший регістр після Олени |
| 2023–досі | «Доця», театр Заньковецької | Доця; премія «ГРА»-2024 | Головна театральна роль воєнного репертуару |
| 2025 | «Кордон» / Granica (Польща) | мати Оксана | Нагорода ім. Яна Мачульського, Solanin Film Festival |
| 2025 | «Україноманія», Відень / Львів | копродукція Фолькстеатру | Її європейський голос без статусу «актриси-біженки» |
Короткі метри «Плюс один», «Я сама», епізоди в «Ти мене любиш?» Тетяни Ноябрьової та «Увага! Добрий пес» Аделіни Борець доповнюють картину, але не замінюють великих робіт. «Гудбай, фешн!» лишився тизером повного метру. Озвучка стрічки «Минуле Майбутнє Гора» нагадує: голос у неї окрема професія, не бонус до гри.
У театрі Заньковецької, окрім «Доці», вона виходить як Донна Анна в «Камінному господарі», монашка в «Я бачу, вас цікавить пітьма», пані Стефа в «Баладі про украдене щастя», Мірела в «Пекельній хоругві». Раніше в тому ж домі були «Я, побєда і Берлін» за Кузьмою Скрябіним і пластична драма «1984. Окупація». Це вже не «акторка одного фільму». Це репертуарна щільність, якої кіно саме по собі не дає.
Чек-лист першого знайомства
- Дивитесь «Памфір» без телефону, бажано з українськими субтитрами, навіть якщо мова рідна: буковинська говірка — частина ролі, не перешкода.
- Наступного дня не шукаєте «щось схоже», а слухаєте автентичний спів «Слова і Голосу» — так з’єднується Олена з тією Кириловою, яка співає коляду після репетиції.
- Якщо є квиток у Львові — «Доця». Якщо квитка немає — інтерв’ю, де вона говорить про місію актора під час війни, а не ще один розбір сюжету.
- Лише потім — польський «Кордон» і записи «Україноманії». Так не сплутаєте фестивальне кіно з її нинішньою європейською сценою.
- Перевіряєте афішу Заньковецької й Instagram @solomiyakyrylova: репертуар живий, склад вистав змінюється, «гастрольний міф» швидко старіє.
Початківцю цієї п’ятірки досить, щоб скласти обличчя. Досвідченому варто додати «Opera Lingua» і «Косачку»: там видно, що пластичне й музичне для неї не «розширення акторського діапазону», а рідна мова.
Коли йти в театр, а коли вистачить стрічки
Кіно дає Олену крупним планом: шкіра, втому очей, роботу діалекту. Театр дає голос у спільному повітрі залу. Якщо вам потрібна історія з початком і кінцем — «Памфір». Якщо потрібна зустріч, після якої кілька днів звучить горло, а не «тема фільму», — «Слово і Голос» або «Доця».
| Запит глядача | Кращий формат | Чого не чекати |
|---|---|---|
| Зрозуміти, хто вона після одного запиту в Google | «Памфір» | Повної біографії й «зіркового» амплуа |
| Побачити її зараз, у 2026-му | Афіша Заньковецької, «Україноманія» | Що репертуар вічно збігається з Netflix |
| Почути автентичний спів «не для туристів» | «Слово і Голос» | Естрадної вимови й костюмованого «фольклору» |
| Порівняти з іншими героїнями воєнного кіно | «Доця» + короткі метри 2023–2024 | Повторення Олени в іншому гримі |
Самій упоратися з «картою Кирилової» легко: дві стрічки й одна вистава. До фахівця — театрального критика, викладача сценічної мови, дослідника автентики — варто звертатися, коли хочете розібрати метод: як з говірки народжується характер, як традиційна пісня тримає сучасне тіло, чому пластична вистава не є «танцем замість драми». Для звичайного перегляду це зайве. Для студентів акторських курсів — майже обов’язкове.
Сезонність теж не порожнє слово. Взимку її світ зсувається до коляди й живого голосу; «Памфір» внутрішньо прив’язаний до Маланки, тож грудень–січень додають стрічці ритуального відлуння. Театральний сезон у Львові й Відні живе за афішею, а не за фестивальним календарем. Літні гастролі й фестивалі — окремий ритм, у якому «Косачка» і короткі європейські покази з’являються раптово.
Поширені помилки в сприйнятті її творчості
- «Вона з’явилася в Каннах нізвідки.» Ні. До червоної доріжки були Коломия, «Слово і Голос», Gershom, короткі метри. Канни зробили видимим те, що вже було зібране.
- «Олена — другорядна дружина, головний лише Памфір.» Сюжет тримає Леонід, моральний стрижень — Олена. Номінація на «Золоту дзиґу» за найкращу жіночу роль це фіксує точніше за фанатські суперечки.
- «Вона виїхала і будує кар’єру за кордоном.» Вона працює за кордоном із правом і потребою повертатися. Формула «Львів / Київ / Wien» на її сторінці — не туристичний підпис, а графік.
- «Автентичний спів — миле хобі зірки.» Це сім років вищої категорії в окремому театрі, дипломатичні тури й окрема техніка дихання. Без цього голосу не було б ні Олени, ні «Україноманії».
- «Після одного сильного фільму наступне має бути таким самим.» Саме цього вона уникає. Пластична «Косачка», Рот у Відні, польський «Кордон», кліп Бадоєва — різні м’язи. Чекати другу Олену означає не почути акторку.
- Плутанина в прізвищі: «Кириллова». Правильно — Кирилова. Подвоєне «л» інколи з’являється в російськомовних картках і автоматичних базах; це чуже прізвище.
Ці помилки народжуються не зі злого умислу, а з однієї звички медіа: скорочувати людину до найяскравішого кадру. З Кириловою цей кадр надто гарний, щоб ним не спокуситися. Тим потрібніше другий, третій і четвертий.
Питання, які реально ставлять глядачі
Де зараз грає Соломія Кирилова? Основний дім — Національний театр імені Марії Заньковецької у Львові, акторка першої категорії. Паралельно — запрошена артистка «Слова і Голосу», міжнародні проєкти, зокрема лінія Фолькстеатру у Відні після «Україноманії». Афіша змінюється, тож перевіряти варто на сайті театру, а не в старих інтерв’ю.
Що дивитися, якщо «Памфір» уже бачили? Короткий метр «Там, де він ступав», польський «Кордон», за можливості — «Доця». Кіно після Олени свідомо інше: вона не повторює сільську героїню в новому кожусі. Хто шукає голос, а не сюжет, іде в «Слово і Голос».
Чи доступний «Памфір» онлайн? Після фестивального кола стрічка виходила на Netflix і в український прокат 23 березня 2023 року. Наявність на конкретній платформі змінюється за ліцензіями; легальний шлях — перевірити каталог, а не «сірі» копії з втраченим звуком діалекту.
Скільки їй років і чи є власна сторінка у Вікіпедії? 27 квітня 1992-го, тож у 2026-му їй 34. Окремої україномовної статті-біографії в Вікіпедії станом на серпень 2026-го немає: її біографія розсипана між сторінкою «Памфіра», театральними сайтами й інтерв’ю. Саме тому так багато людей вводять у пошук просто «соломія кирилова» — і отримують уривки замість цілі.
Чи співає вона поза виставами? Так, але рідко в логіці сольного поп-альбому. Її спів — сцена, коляда, інколи кліп. Фідель і віола — не реквізит. Якщо чекаєте естрадного синглу «від зірки “Памфіра”», можна розминутися з найціннішим.
Соломія Кирилова лишається рідкісним типом присутности: її вже знають за одним фільмом, а вона досі працює так, ніби кожна наступна роль може стати першою. Між Львовом, Києвом і Віднем це не романтична формула. Це графік людини, яка не зрадила голосу — ні кінокамері, ні коляді, ні залу, який треба збирати заново щовечора.