Семен Фішельович Глузман став символом опору каральній психіатрії в СРСР і одним із моральних орієнтирів незалежної України. Його незалежна експертиза у справі генерала Петра Григоренка в 1971 році відкрито довела, що радянська система використовувала медицину як інструмент політичних репресій. Десять років таборів і заслання не зламали його, а після 1991 року він заклав основи етичної психіатрії в Україні, ставши президентом Асоціації психіатрів і співавтором ключового закону.
Його шлях — це приклад того, як професійна чесність і особиста мужність можуть змінити цілу галузь. Від юного лікаря в Житомирі до міжнародного експерта з прав людини, Глузман завжди ставив гідність пацієнта вище будь-яких політичних вимог. Сьогодні його ім’я нагадує, що психіатрія має залишатися медициною, а не знаряддям влади.
Семен Глузман народився 10 вересня 1946 року в Києві в родині лікарів. Батько, Фішель Абрамович, був доктором медичних наук і займався патофізіологією, мати Галина Петрівна працювала терапевтом. Атмосфера в домі формувалася під впливом післявоєнного Києва, де пам’ять про війну і сталінські репресії ще живо відчувалася. Хлопчик ріс у середовищі, де медицина сприймалася не лише як професія, а як відповідальність перед людьми. Уже в підлітковому віці він бачив, як батьки обережно обговорювали політичні теми, і це виробило в ньому особливе відчуття правди. Київський медичний інститут, який він закінчив у 1970 році, став природним продовженням сімейної традиції.
Після отримання диплома молодий психіатр працював у Житомирі, Коростені та Києві. Він швидко зрозумів, що радянська психіатрія часто слугувала не лікуванню, а покаранню. Відмова від посади в Дніпропетровській спеціалізованій лікарні, де утримували політичних в’язнів, уже тоді показала його принциповість. Глузман вважав, що психіатрія — це галузь медицини, а не продовження карного кодексу. Ця позиція визначила весь подальший шлях.
У листопаді 1971 року він підготував незалежну заочну судово-психіатричну експертизу у справі генерала Петра Григоренка. Григоренко, ветеран війни і захисник прав кримських татар, був двічі визнаний «психічно хворим» офіційними експертами інституту імені Сербського. Глузман ретельно вивчив матеріали і зробив висновок, що генерал абсолютно здоровий, а його примусове лікування є політичним злочином. Цей документ поширився в самвидаві і став першим відкритим викликом системі з боку радянського психіатра.
Реакція влади не забарилася. 11 травня 1972 року КДБ арештував 25-річного лікаря. Формально його звинуватили в антирадянській агітації та пропаганді, поширенні самвидаву. Насправді головною причиною стала саме експертиза Григоренка. Суд у жовтні 1972 року засудив Глузмана до семи років таборів суворого режиму в Пермській області та трьох років заслання в Тюменській. Він відбував покарання разом із Василем Стусом, Левком Лук’яненком, Іваном Світличним і Євгеном Сверстюком. Умови були жахливими: голод, холод, примусова праця, одиночні камери. У листі до батьків він писав, що система «вбиває його як людину і як живу істоту».
Навіть у таборі Глузман не здавався. Разом із Володимиром Буковським він створив «Посібник із психіатрії для інакодумців» — своєрідний порятунок для тих, кого намагалися зламати через діагнози. Цей текст допомагав дисидентам розуміти, як протистояти маніпуляціям лікарів-карателів. Amnesty International оголосила 1978 рік роком Семена Глузмана, підкресливши його значення для світової боротьби за права людини. У 1982 році, після повного відбуття терміну, він повернувся до Києва.
Перші роки на волі виявилися не менш складними. Влада заборонила йому практикувати психіатрію, тому довелося працювати слюсарем на фабриці. Лише з 1985 року він зміг повернутися до медицини, але спочатку як педіатр. Поступово Глузман відновив наукову діяльність і публікації. Він відмовлявся від еміграції, вважаючи, що залишитися в Україні — це обов’язок перед тими, хто загинув у таборах. Ця позиція багато хто не розумів, але для нього вона була принциповою.
Після проголошення незалежності України Семен Глузман став однією з ключових фігур у реформуванні психіатрії. У 1991 році він заснував Асоціацію психіатрів України і багато років був її виконавчим секретарем, а згодом президентом. Організація відкрила двері для всіх, хто поділяв принципи етики, науки і прав людини. Глузман наголошував, що радянська спадщина все ще сильна, і потрібно будувати систему, орієнтовану на пацієнта, а не на контроль.
У 1998 році він став одним із авторів Закону України «Про психіатричну допомогу». Цей документ вперше закріпив права пацієнтів, заборонив використання психіатрії в політичних цілях і визначив стандарти добровільної та примусової допомоги. Глузман також очолював Українсько-американське бюро захисту прав людини і Міжнародний медичний реабілітаційний центр для жертв війни та тоталітарних режимів. Його робота охоплювала дослідження наслідків Чорнобильської катастрофи для психічного здоров’я, проблеми суїцидів і соціальної реабілітації.
Міжнародне визнання прийшло ще в роки ув’язнення. Глузман став почесним членом Американської психіатричної асоціації, Королівського коледжу психіатрів Великої Британії, Канадської та Німецької асоціацій. У 2008 році він отримав Женевську премію з прав людини в галузі психіатрії. Його ім’ям назвали клініку в французькому Сен-Дені. У 1998–1999 роках він працював експертом ООН з прав людини. Ці нагороди не змінили його скромного способу життя — він жив у звичайній київській квартирі без розкоші.
Особистість Глузмана вражала поєднанням твердості й іронії. Друзі згадували його як людину з чистим сумлінням і різким характером. Він відкрито називав Володимира Путіна психопатом і садистом, який знищує чужі життя. Учасник ініціативної групи «Першого грудня», він залишався незалежним голосом навіть тоді, коли багато хто вважав за краще мовчати. Його тексти й інтерв’ю завжди відзначалися точністю і відсутністю компромісів із совістю.
16 лютого 2026 року Семен Глузман помер у Олександрівській лікарні Києва у віці 79 років. Прощання відбулося на Байковому кладовищі. Багато хто відзначив, що з ним пішла епоха справжньої моральної гідності. Його спадщина живе в законах, у практиці українських психіатрів і в пам’яті тих, хто продовжує боротьбу за права людини.
Цікаві факти про Семена Глузмана
- Amnesty International офіційно оголосила 1978 рік «роком Семена Глузмана» — рідкісна честь для живого політв’язня.
- У таборі він сидів в одній камері з Василем Стусом і писав вірші, які пізніше публікувалися кількома мовами.
- Французька клініка в Сен-Дені носить його ім’я як знак поваги до боротьби проти каральної психіатрії.
- Він відмовився емігрувати до Ізраїлю, хоча влада пропонувала це як спосіб позбутися «незручного» дисидента.
- Глузман був одним із перших, хто відкрито заявив про необхідність соціальної психіатрії в незалежній Україні.
Питання та відповіді про життя і діяльність Глузмана
Чому саме експертиза Григоренка стала причиною арешту?
Глузман став першим радянським психіатром, який публічно спростував офіційний діагноз і назвав примусове лікування політичним інструментом. Система не могла дозволити такого прецеденту.
Скільки років він провів у неволі?
Сім років у таборах суворого режиму і три роки заслання — загалом десять років. Покарання відбувалося в Пермській і Тюменській областях.
Який закон він допомагав створювати?
Закон України «Про психіатричну допомогу» 1998 року. Документ вперше закріпив права пацієнтів і заборонив політичне використання психіатрії.
Чи займався Глузман літературною творчістю?
Так, він писав вірші й прозу ще в таборах. Його тексти публікувалися російською, українською, англійською та французькою.
Яку роль він відіграв після 1991 року?
Заснував Асоціацію психіатрів України, очолював правозахисні структури і працював над реформою галузі на основі міжнародних стандартів.
Поширені помилки в розумінні постаті Глузмана
- Вважати його лише дисидентом. Він був насамперед лікарем, який захищав професійну етику, а політична боротьба стала наслідком цієї позиції.
- Зводити його діяльність тільки до справи Григоренка. Після звільнення він десятиліттями працював над системними змінами в українській психіатрії.
- Ігнорувати міжнародний контекст. Глузман був частиною глобального руху проти зловживань у психіатрії, і його визнали найавторитетніші світові асоціації.
- Думати, що після незалежності все змінилось автоматично. Він постійно наголошував, що радянські практики ще довго впливали на систему.
Чек-лист для тих, хто хоче глибше зрозуміти спадщину Глузмана
- Прочитати «Посібник із психіатрії для інакодумців».
- Ознайомитися з текстом Закону «Про психіатричну допомогу» 1998 року.
- Подивитися інтерв’ю Глузмана останніх років — вони показують його позицію щодо сучасної Росії.
- Відвідати (або знайти матеріали) про Асоціацію психіатрів України.
- Порівняти його підхід із практиками інституту Сербського — різниця разюча.
Міні-кейс із практики
У 2012 році Глузман особисто втрутився у справу Анатолія Ільченка, якого намагалися утримувати в Київській психіатричній лікарні імені Павлова за політичними мотивами. Завдяки його експертизі та публічному тиску чоловіка звільнили. Цей епізод показав, що навіть через десятиліття після радянських часів принципи Глузмана залишалися актуальними і працювали.
Найважливіше, що залишив Семен Глузман — розуміння того, що лікарська етика не може бути компромісною. Коли система вимагає брехні, справжній фахівець обирає правду, навіть якщо ціна — свобода.
Ключові інсайти
- Глузман довів, що один лікар може зруйнувати міф про «науковість» каральної психіатрії.
- Його десять років неволі стали світовим символом опору і змусили міжнародну спільноту звернути увагу на проблему.
- Закон 1998 року — прямий результат його багаторічної роботи і фундамент сучасної української психіатрії.
- Він свідомо залишався в Україні, відмовившись від еміграції, щоб будувати нову систему тут.
- Його критика авторитаризму, включно з оцінками російської влади, залишається актуальною і сьогодні.
- Спадщина Глузмана — це не лише історичний факт, а живий орієнтир для лікарів і правозахисників.
Семен Глузман прожив життя, у якому професійна честь і громадянська мужність стали нероздільними. Він показав, що психіатрія може бути зброєю свободи, а не інструментом пригноблення. Його приклад нагадує: справжня медицина завжди стоїть на боці людини, навіть коли проти цієї людини обертається вся державна машина. Пам’ять про нього — це зобов’язання продовжувати ту саму боротьбу за гідність, яку він розпочав у двадцять п’ять років і не припиняв до останнього дня.