Перший погляд людини на Антарктиду припадає на кінець січня 1820 року, коли російська експедиція під керівництвом Фабіана Готтліба фон Беллінсгаузена та Михайла Лазарєва зафіксувала суцільну стіну материкового льоду біля берегів сучасного шельфового льодовика Беллінсгаузена. Уже через два дні британський мореплавець Едвард Брансфілд побачив гірські вершини півострова Триніті, а восени того ж року до берегів наблизився американець Натаніель Палмер. Відкриття шостого материка стало результатом майже одночасних зусиль кількох країн і завершило епоху Великих географічних відкриттів.
Серед учасників першої експедиції був полтавський дворянин Іван Завадовський — старший офіцер шлюпа «Восток». Його ім’ям пізніше назвали острів у Південній Атлантиці. Сучасна історіографія визнає пріоритет Беллінсгаузена в першому достовірному спостереженні материкового льоду, хоча дискусії щодо точної дати й визначення «відкриття» тривають досі.
Антарктида залишалася останнім невідомим материком планети саме тому, що її оточував непереборний бар’єр пакового льоду, а попередні дослідники, зокрема Джеймс Кук, вважали південні землі недосяжними.
Легенда про Terra Australis і шлях до реального континенту
Ще античні географи, починаючи з Птолемея, малювали на картах величезну південну сушу — Terra Australis Incognita. Вони вірили, що вона повинна балансувати масиви Північної півкулі. У XVI–XVII століттях картографи, зокрема Меркатор, зображали цей гіпотетичний материк, який іноді з’єднували з Австралією чи Південною Америкою. Реальність виявилася суворішою.
У 1772–1775 роках британський капітан Джеймс Кук тричі перетнув Південне полярне коло. Його кораблі «Резолюшн» і «Адвенчер» досягли 71°10′ південної широти, але були зупинені суцільним льодом. Кук зробив висновок: якщо земля й існує, вона «приречена на вічну холодність» і недоступна для людини. Ця думка надовго стримала подальші спроби.
Лише на початку XIX століття інтерес відродився. У 1819 році англійський торговець Вільям Сміт випадково відкрив Південні Шетландські острови. Його повідомлення спонукало британське адміралтейство надіслати експедицію під командуванням Едварда Брансфілда. Паралельно російський імператор Олександр I схвалив південну полярну експедицію, яку очолив досвідчений мореплавець Фабіан Готтліб фон Беллінсгаузен.
Експедиція Беллінсгаузена і Лазарєва: перший погляд на материк
4 (16) липня 1819 року з Кронштадта вийшли два шлюпи — «Восток» під командуванням Беллінсгаузена та «Мирний» під керівництвом Михайла Лазарєва. Екіпаж налічував близько двохсот людей. Серед офіцерів «Востока» був капітан-лейтенант Іван Завадовський, виходець із козацького роду з Полтавщини. Він відповідав за навігацію й управління судном у найскладніших умовах.
Після зупинки в Ріо-де-Жанейро експедиція рушила на південь. 15–16 січня 1820 року (за старим стилем) шлюпи перетнули Південне полярне коло. Наступного дня, 28 січня (16 січня за старим стилем) 1820 року, у точці 69°21′28″ південної широти та 2°14′50″ західної довготи моряки побачили суцільну стіну льоду, яку Беллінсгаузен назвав «матерым льодом». Це був шельфовий льодовик, безпосередньо пов’язаний із материком. Відстань до берега становила лише близько 20–30 кілометрів.
Експедиція не змогла висадитися через льоди, але кілька разів підходила до берегової лінії. Було відкрито острів Петра I, Землю Олександра I та ще 29 островів. За 751 день плавання судна пройшли понад 92 тисячі кілометрів і вперше обігнули Антарктиду в широтах 60–70°. Беллінсгаузен детально описав спостереження в двотомній праці, опублікованій 1831 року.
Саме записи російської експедиції стали першим документальним підтвердженням існування шостого материка, хоча самі мореплавці спочатку сприймали побачене як величезне скупчення льоду, а не континент.
Британський і американський внесок: майже одночасні відкриття
30 січня 1820 року, лише через два дні після Беллінсгаузена, Едвард Брансфілд на бригу «Вільямс» побачив «високі гори, вкриті снігом». Це був півострів Триніті — найпівнічніша частина Антарктичного півострова. Брансфілд склав перші карти узбережжя й зібрав зразки порід. Його спостереження вважаються першим чітким візуальним контактом із материковою сушею, а не лише з льодовиком.
У листопаді 1820 року американський мисливець на тюленів Натаніель Палмер на шлюпі «Геро» підійшов до берегів Антарктичного півострова. Він також зафіксував землю, але його пріоритет поступається двом попереднім експедиціям.
Історики досі сперечаються, кого вважати справжнім першовідкривачем. Російська сторона наголошує на даті 28 січня й системності спостережень. Британська — на тому, що Брансфілд побачив саме гори материка. Більшість сучасних дослідників, зокрема Національне географічне товариство, визнають пріоритет Беллінсгаузена в першому спостереженні, але підкреслюють колективний характер відкриття.
| Дата | Експедиція | Що побачили | Значення |
|---|---|---|---|
| 28 січня 1820 | Беллінсгаузен і Лазарєв | Шельфовий льодовик біля Землі Королеви Мод | Перше достовірне спостереження материкового льоду |
| 30 січня 1820 | Едвард Брансфілд | Гори півострова Триніті | Перше чітке бачення материкової суші |
| Листопад 1820 | Натаніель Палмер | Береги Антарктичного півострова | Підтвердження існування континенту з американської сторони |
Дані таблиці базуються на матеріалах Вікіпедії та National Geographic.
Український слід у відкритті Антарктиди
Іван Завадовський народився близько 1780 року на Полтавщині, у родині, пов’язаній із козацькою старшиною Гадяцького полку. Він навчався в Чорноморському штурманському училищі в Миколаєві й прослужив у флоті понад тридцять років. На шлюпі «Восток» Завадовський був другою людиною після Беллінсгаузена. Саме він часто виконував обов’язки перекладача під час стоянок у англомовних портах.
Беллінсгаузен назвав на честь Завадовського один із островів Південних Сандвічевих островів, відкритих експедицією. Пізніше його ім’я отримали мис на острові Петра I та ще один острів біля антарктичного узбережжя. У радянській історіографії постать полтавця майже зникла, але сучасні українські дослідники, зокрема Василь Придатко-Долін, відновили його біографію.
Український внесок не обмежується 1820 роком. У 1911–1912 роках харків’янин Антон Омельченко брав участь в експедиції Роберта Скотта до Південного полюса. А сьогодні Україна має власну станцію «Академік Вернадський» — одну з небагатьох постійних баз на континенті.
Перша висадка на материк і подальші дослідження
Висадка на континент відбулася значно пізніше. 7 лютого 1821 року американський китобій Джон Девіс стверджував, що висадився на берег у районі затоки Хьюз, але його запис довго вважали недостовірним. Офіційно підтверджена перша висадка сталася 24 січня 1895 року. Норвезький китобійний корабель «Антарктик» під командуванням Леонарда Крістенсена підійшов до мису Адэр. На берег зійшли Карстен Борхгревінк, Олександр фон Тунцельманн і ще кілька моряків. Кожен з них пізніше претендував на першість.
Лише на початку XX століття розпочалася «героїчна епоха» дослідження Антарктиди. Руаль Амундсен досяг Південного полюса 14 грудня 1911 року, випередивши Роберта Скотта. Постійні наукові станції з’явилися вже після Другої світової війни. Сьогодні Антарктида регулюється Договором про Антарктику 1959 року, який забороняє військову діяльність і закріплює континент за наукою.
Цікаві факти про відкриття Антарктиди
- Беллінсгаузен і Лазарєв пройшли навколо Антарктиди, але ніколи не висаджувалися на материк — лід не дозволяв.
- Назва «Антарктида» закріпилася лише наприкінці XIX століття завдяки шотландському картографу Джону Бартолом’ю.
- Експедиція 1819–1821 років відкрила не лише материк, а й десятки островів, багато з яких досі носять імена учасників походу.
- Перші зразки антарктичних порід зібрав саме Брансфілд у січні 1820 року.
- Сучасні супутникові дані підтверджують: координати, зафіксовані Беллінсгаузеном, точно відповідають краю шельфового льодовика.
Відкриття Антарктиди змінило уявлення людства про власну планету. Крижаний континент виявився не міфічною землею багатств, а найбільшим природним архівом клімату Землі. Льодовики зберігають інформацію про атмосферу минулих епох, а наукові станції щодня збирають дані, критично важливі для розуміння глобального потепління. Історія першого погляду на білий материк — це історія сміливості, точності навігації й колективної праці моряків різних країн, серед яких був і українець із Полтавщини.