Валерій Федорович Залужний з’явився на світ 8 липня 1973 року в Новограді-Волинському на Житомирщині. Сьогодні це місто знову носить своє давнє ім’я — Звягель. Саме тут, на березі Случі, у родині молодих батьків, народився той, кого пізніше назвуть «залізним генералом».
Якщо коротко відповісти, де народився Залужний, метрика однозначна: поліське місто, тоді ще радянський Новоград-Волинський, Українська РСР. Він прожив тут майже двадцять років — школу, технікум, двір, вокзал, де працювала мама, і військовий ритм гарнізону, який чути було з дитинства.
Далі починається цікавіше. Сам генерал каже, що Батьківщиною вважає ще й Чернігівщину, бо там корені матері й літа дитинства. Одне не скасовує іншого: місце народження — Звягель, а серце ділиться між Случем і Десною.
Люди шукають місце народження полководця не з порожньої цікавості. Хочеться зрозуміти, з якої землі росте характер, який у 2022-му не зламався. Звягель — не столиця і не курорт. Це тихе поліське місто з замком Острозьких, залізничним вузлом і військовими частинами, де хлопчак із звичайної квартири вчився бути відповідальним раніше, ніж це стало модним словом.
Валерій Залужний народився вночі з суботи на неділю, 8 липня 1973-го. Мати, Клавдія Василівна, напередодні відпочивала на березі річки й зрозуміла: час настав. Він став першою дитиною молодої сім’ї й першим онуком Василя Сергійовича та Уляни Іванівни.
За моїм досвідом, саме такі побутові деталі тримають біографію краще за будь-які звання. Не марш і не кабінет головкома, а річка, ніч і молода мама, яка поспішає з берега додому. З цього й починається людина, яку потім впізнає пів світу.
Дві назви одного міста на Случі
Коли Залужний з’явився на світ, у паспорті батьків стояло «Новоград-Волинський». Назву місту дали 1795 року, після того як імперія перекроїла мапу Волині. Місцеві ж століттями казали інакше: Звягель, Звягіль, колись ще й Возвягль. Літописна згадка сягає 1256 року. Місто старше за більшість європейських столиць, просто про це рідко згадують за межами Житомирщини.
16 листопада 2022 року Верховна Рада повернула історичне ім’я. Міська рада проголосувала за це ще в червні того ж року, коли війна вже стояла в кожній хаті. Деколонізація прийшла не з кабінету, а з вулиці: люди захотіли зняти імперський грим. Для біографії Залужного це важливо. Він народився в Новограді-Волинському, а сьогодні його мала батьківщина офіційно зветься Звягелем. Обидва варіанти правильні, якщо не плутати роки.
Місто стоїть там, де Смолка впадає в Случ, на півдні Поліської низовини. До Житомира — близько 86 кілометрів, до Києва дорогою — десь 226. Населення на 2025 рік — близько 54 тисяч. Не мегаполіс. Зате вузол залізниці, траса Київ—Львів і військовий гарнізон, який формував покоління хлопців точніше за будь-який підручник.
У цьому ж місті 1871 року народилася Леся Українка. Табличка на в’їзді довго казала саме про неї. Тепер поруч у розмовах звягелян майже завжди з’являється ще одне прізвище. Два уродженці одного берега Случі, розділені століттям, і обидва — про характер, який не просить дозволу бути великим.
Нижче — стисла «метрика» міста, щоб не плутати назви, відстані й дати, коли шукаєте рідну землю генерала.
| Параметр | Дані |
|---|---|
| Місце народження Залужного | Новоград-Волинський (нині Звягель), Житомирська область |
| Дата народження | 8 липня 1973 року (неділя) |
| Перша літописна згадка міста | 1256 рік, як Возвягль |
| Імперська назва | Новоград-Волинський (1795–2022, з перервами) |
| Повернення назви Звягель | 16 листопада 2022 року |
| Річка | Случ (права притока Горині) |
| Населення (оцінка 2025) | близько 54 300 |
| Відстань до Києва / Житомира | 226 км / 86 км автошляхами |
| Військовий «якір» міста | 30-та ОМБр імені князя Костянтина Острозького |
Джерела: Wikipedia, Ukrinform.
Родина, двір і залізничний вокзал
Мати працювала на залізничному вокзалі — за спогадами вчителів, на касі. Вокзал у цьому місті не декорація: через нього йдуть потяги на Київ і на захід, гудки чути в кількох мікрорайонах. Батько, за одними біографіями, стояв біля верстата на заводі; за свідченнями школи й місцевої преси, був військовим. Суперечка ця не псує картину. В обох версіях сім’я — не генеральський клан і не партійна номенклатура. Звичайна звягельська оселя, невелика квартира, далека від школи.
Коли родину перевезли в інший мікрорайон, ближча школа була під боком. Валерій усе одно ходив до «дев’ятки». Це дрібниця, з якої вже читається впертість. Не гучна. Та, що не любить кидати почате.
Дід і баба по материній лінії — Василь Сергійович і Уляна Іванівна — жили в селі Семенівка на Менщині Чернігівської області. Саме там народилася й виросла Клавдія Василівна. Літо й шматок зими маленький Валерій проводив у них. Пізніше скаже, що обожнював цих людей. Перший онук у хаті, де пахне селом, борщем і Десною десь за обрієм — ось вам другий дім, без якого історія народження була б Cul-de-sac, глухим кутом однієї вулиці.
Атмосфера гарнізону робила свою справу навіть тоді, коли батько не в погонах. У Звягелі військові частини — частина пейзажу, як річка й ринок. Хлопці бачили форму раніше, ніж диплом. Залужний змалку хотів у військо. Не «потому що так треба», а бо навколо стояла жива машина служби, і вона здавалася чеснішою за багато дорослих розмов 1970-х.
Школа №9: третя парта від дверей
Дев’ять років він провчився в міській школі №9 — нині гімназії. Сидів на третій парті в першому ряді від дверей, у кабінеті, який тоді був математичним, а пізніше став французьким. Дрібниця, яку пам’ятають учителі, коли журналісти приходять з мікрофонами. Улюблений предмет — географія. Тут є тиха іронія долі: хлопець, який любив мапу, потім читатиме її як поле бою всієї країни.
Оцінки — четвірки й п’ятірки. Не ботанік у кепському сенсі й не хуліган. Спокійний, відповідальний, зі своєю думкою. Грав у баскетбол, ходив на КВК, фестивалі, збирав макулатуру й металобрухт. Клас виграв поїздку до тодішнього Ленінграда. Валерій ніс прапор на лінійці 1 вересня й, коли групу загубили в метро, не розгубився. Друг із першого класу Сергій Степанюк згадував його як урівноваженого й надійного. У нашій практиці такі шкільні характеристики часто точніші за офіційні біографії: діти ще не вміють грати роль.
Після восьмого класу вони з однокласником пройшли двотижневі військові збори: форма, казарма, солдатська їдальня, стройовий майданчик, тир. Для багатьох це була гра в дорослих. Для нього — перша проба ритму, який потім стане життям.
Після дев’ятого класу пішов не в десятий, а до Новоград-Волинського машинобудівного технікуму, спеціальність «прикладна механіка». Учителі тоді подумали: хлопцю тісно в шкільних стінах. Закінчив технікум 1993-го з відзнакою. У Звягелі він прожив до близько дев’ятнадцяти-двадцяти років. Далі — Одеський інститут Сухопутних військ, знову з відзнакою, і дорога, яка вже не повернеться в тихий двір між заводом і вокзалом.
Директорка гімназії Лідія Хоменко каже про той клас як про рідкісно дружний. Учителька біології Людмила Шапран пам’ятає «спокійного й відповідального Валеру з 7-Б». Французька викладачка Тетяна Бучинська, яка бачила його в трудовому таборі в селі Маковці 1987-го, описує високого кучерявого хлопця: тихий, але зібраний, полоти льон і буряки без драми. На 100-річчя школи вже головнокомандувач надіслав картину з підписом про рідну школу й об’єднану Україну.
Міф: Залужний народився в Чернігові, бо сам називає Чернігівщину Батьківщиною.
Реальність: Народився у Звягелі (тоді Новограді-Волинському). Чернігівщина — земля матері, дідів і літніх канікул, не штамп у свідоцтві про народження.
Міф: Виріс у генеральській династії, тож кар’єра була «заброньована».
Реальність: Сім’я звичайна. Мати — на вокзалі. Батько, за різними свідченнями, або військовий, або робітник заводу. Погони син заробив сам.
Міф: Місто народження досі зветься Новоград-Волинський, а Звягель — «нова вигадка».
Реальність: Звягель — історична назва, офіційно повернута 16 листопада 2022 року. Новоград-Волинський — імперський шар, під яким місто прожила понад два століття.
Чому генерал називає Батьківщиною Чернігівщину
В інтерв’ю, ще коли служив у Чернігові, Залужний сказав прямо: «Незважаючи, що народився я в Новограді-Волинському, я вважаю, що Чернігівщина моя Батьківщина». Рідня й досі там. У дитинстві він «настільки був закоханий у це місто, що навіть мріяв дорослим жити над Десною».
Це не заперечення Звягеля. Це українська норма: метрика в одному місці, душа — ще в кількох. Полісся взагалі рідко вміщається в одну область. Мати з Менщини, син зі Звягеля, літо на Десні, зима біля Случі. Так зшивається людина. Той, хто шукає «єдину правильну» відповідь, пропускає всю сіль історії.
Чернігів для нього пізніше стане ще й службовою адресою: у 2019–2021 роках він командував військами Оперативного командування «Північ», штаб якого — у Чернігові. Коло замкнулося дивним чином. Хлопчик, який мріяв жити над Десною, повернувся туди вже з генеральськими погонами. Не як турист. Як той, хто відповідає за ціле оперативне крило країни.
У книзі «Моя війна», що вийшла в грудні 2024-го, він повертається до ночі народження й до Семенівки. Не пафос. Родинний голос. Саме тому відповідь на запитання про місце народження варто тримати в двох реєстрах: юридичному й сердечному. Юридичний — Звягель. Сердечний — ще й Чернігівщина.
Хронологія: від поліського двору до великої сцени
Хронологія ключових подій
- 1256: літописний Возвягль — перша згадка міста, яке стане малою батьківщиною генерала.
- 1795: імперське перейменування на Новоград-Волинський.
- 8 липня 1973: народження Валерія Федоровича Залужного.
- 1987: трудовий табір у Маковцях, льон і буряки, «тихий, але дисциплінований» семикласник.
- 1989: закінчує школу №9, вступає до машинобудівного технікуму.
- 1993: технікум з відзнакою, від’їзд до Одеси — межа звягельського дитинства.
- 1997: Одеський інститут Сухопутних військ, знову з відзнакою. Радянської армії в біографії немає.
- 27 липня 2021: Головнокомандувач Збройних Сил України.
- 16 листопада 2022: рідне місто офіційно знову стає Звягелем.
- 8 лютого 2024: звільнення з посади головкома, звання Герой України.
- з травня–липня 2024: Надзвичайний і Повноважний Посол України у Великій Британії.
- літо 2026: уродженець Звягеля й далі представляє Україну в Лондоні; у публічному полі з’являються розмови про можливу президентську кампанію, якщо вибори відбудуться.
Дивитися на цей рядок дат варто не як на «успішну кар’єру». Це траєкторія людини, яку місто відпустило, але не викреслило. Від парти в «дев’ятці» до кабінету, з якого тримають війну, — пів століття. Корені лишилися там, де Случ робить коліно й де з вокзалу все ще оголошують рейси.
Що виросло зі звягельського хлопця
Він став першим головнокомандувачем незалежної України, який не служив у радянській армії й не вчився в її училищах. Це не красивий рядок для брошури. Це тип мислення. «Совкова» модель йому була чужою не тому, що так написали спічрайтери, а тому, що біографія почалася вже в іншій країні — хай і під старою назвою міста.
Зі школи №9 вийшли двоє генералів: Залужний і Олег Мікац. Мікац — перший український генерал, який теж не пройшов радянський фільтр. Два прізвища з однієї гімназії в 55-тисячному місті. А ще — шестнадцять випускників, які загинули у війні з 2014-го, серед них Герой України Кирило Марач. Рідна школа Залужного стоїть не в музейній тиші. Вона платить ту саму ціну, що й уся країна.
8 липня 2023-го, на 50-річчя, рідне місто вручило йому орден «Звягель» і відзнаку «Гордість Звягеля». Міський голова Микола Боровець говорив від імені громади, не від штабу. Це той рідкісний момент, коли полководець отримує не зірку на лацкан, а кивок двору, в якому ріс.
Цікаво знати
У Звягелі народилася не лише людина, яка тримала фронт 2022-го, а й Леся Українка. Два світи — поезія й війна — з одного берега Случі.
Улюбленим шкільним предметом «залізного генерала» була географія, а не НПВ. Мапа прийшла раніше за автомат.
Він міг піти в школу для дітей військових. Батьки обрали звичайну «дев’ятку» між заводом і вокзалом, де вчилися діти робітників і залізничників.
Замок князів Острозьких, руїни якого стоять над річкою, заклали 1507 року. Бригада, що базується в місті, носить ім’я Костянтина Острозького. Місто століттями живе в тіні воїнів — і народжує нових.
Місто, яке не відпускає свого генерала
Звягель пам’ятає. Не в сенсі бронзового пам’ятника посеред площі, хоча розмови про вшанування не вщухають. Пам’ятає інакше: вчителі зберігають класне фото, однокласники згадують метро в Ленінграді, на вокзалі досі працюють люди, які могли бачити Клавдію Василівну на зміні. Гімназія №9 отримала від нього прапор України. Картина до сторіччя висить як лист додому, не як трофей.
Військове «серце» міста — 30-та окрема механізована бригада імені князя Костянтина Острозького. Для звягелян це не абстрактна в/ч на карті Генштабу. Це сусіди, свати, діти. Коли Залужний став головкомом, місто читало новини інакше, ніж решта країни: «наш». У такій близькості є і гордість, і страх. Полісся вміє тримати обидва почуття в одній хаті.
Якщо колись підете слідами його дитинства, маршрут простий і зовсім не туристичний у глянцевому сенсі. Школа №9. Набережна Случі й арковий залізничний міст, який пережив три війни. Руїни замку Острозьких на площі Лесі Українки. Літературно-меморіальний музей Косачів — бо це теж метрика міста, не «бонус після генерала». Вокзал. Двір між заводом і коліями. Нічого героїчного на вигляд. Саме тому воно правдиве.
У 2026-му уродженець цього міста — посол України в Лондоні, генерал запасу, автор книжки, людина, про яку знову говорять у політичному часі. Від каси вокзалу до двору Святого Якова — дистанція, яку не виміряти кілометрами траси Е40. Вимірюється вона інакше: школою, яка не відпустила після переїзду сім’ї; технікумом із відзнакою; відмовою служити в чужій армії; звичкою не піднімати голос, коли інші вже кричать.
Особистий інсайт: За моїм досвідом, запитання «де народився» стосовно Залужного працює як лакмус. Хто шукає одну точку на мапі — отримає Звягель і дату. Хто шукає людину — отримає ще й Семенівку, Десну, вокзальну касу й третю парту від дверей. Генералів виготовляють штаби. Характер замішують двори, річки й матері, які встигають з берега до пологового.
У нашій практиці біографічних історій найживіші завжди ті, де велика біографія не соромиться маленького міста. Звягель не «додаток» до Залужного. Залужний — один із голосів Звягеля, який світ раптом почув.
Стоїть собі місто над Случем, 54 тисячі людей, замок, вокзал, бригада, школа, де в одній зі стін досі, здається, тримається відлунок голосу з 7-Б. Новоград-Волинський у метриках 1973-го. Звягель на стелах 2026-го. Обидва — про одну й ту саму землю. І якщо вам знову трапиться рядок «народився в Новограді-Волинському», знайте: це не архаїзм і не помилка. Це просто місто, яке встигло змінити ім’я, поки його хлопець змінював історію війни.
Річка все ще тут. Гудків потягів теж вистачає. А відповідь, яку всі шукають одним запитом, лишається короткою лише на перший погляд. Далі — двір, каса, Случ, Десна й ніч із суботи на неділю, коли в поліському місті з’явилася перша дитина молодої сім’ї. Решта вже відомо. Початок — ось він.