Вадим Семенюк народився 3 червня 2001 року в Миколаєві й прожив лише 23 роки, але встиг стати символом тієї тихої, непомітної сили, що тримає країну в найтемніші часи. Звичайний хлопець з Корабельного району, який працював у порту, любив жартувати й мріяв про власну сім’ю, у 2022-му добровільно став на захист рідного міста, а згодом наполегливо домагався місця в лавах ЗСУ. Його позивний «Пряник» точно відображав характер: солодкий на вдачу, але міцний духом. 15 серпня 2024 року під час Курської операції, у районі населеного пункту Черкаське Поріччя на Курському напрямку, життя Вадима обірвалося. Тіло героя повернули додому лише через рік, і 14 листопада 2025 року Корабельний район проводжав його в останню путь. Мешканці Балабанівки схилили коліна перед колоною — так місто віддало шану своєму синові.
Його історія — це не просто сторінка з хроніки війни. Це приклад того, як звичайна людина з робочими руками й добрим серцем перетворюється на воїна, коли Батьківщина потребує захисту. Вадим не мав гучних звань чи публічної слави за життя. Натомість мав те, що найцінніше: відданість родині, друзям і землі, на якій виріс. Сьогодні його ім’я згадують поруч із тисячами інших молодих захисників, чиї мрії про весілля, дітей і мирне життя залишилися на полі бою.
Ранні роки та становлення в Миколаєві
Миколаїв — місто порту й кораблів, де сіль і метал змішуються з морським вітром. Саме тут, у Корабельному районі, пройшло дитинство Вадима. Спочатку школа № 48, потім № 49 — звичайні міські школи, де формувалися характер і перші дружби. Після них — Миколаївський професійний ліцей будівництва та сфери послуг, колишнє СПТУ № 25. Там Вадим опанував практичні навички, які пізніше стали в пригоді й на цивільній роботі, і в армії.
Робота в порту дала йому фізичну силу й дисципліну. Порт Миколаєва завжди був стратегічним об’єктом: через нього йшли зерно, метали, обладнання. Молодий працівник бачив, як місто живе ритмом вантажів і суден. Саме там сформувалася його працьовитість — якість, яку рідні та сусіди згадували найчастіше. «Трудяга був», — говорили про нього в Балабанівці. Він не шукав легких шляхів, а просто робив свою справу.
Характер і мрії звичайного хлопця
За спогадами рідних і сусідів, Вадим був душею компанії. Добрий, веселий, чуйний, завжди готовий пожартувати й підтримати. Він захищав маму й сестру, ставив родину на перше місце. Мріяв одружитися, виховати сина — прості людські бажання, які війна відібрала надто рано.
Він тричі ходив до військкомату, хоча мав стабільну роботу й спочатку не брали. За третім разом мрія стати захисником здійснилася.
Така наполегливість розкриває сутність людини: не гучні слова, а щоденні дії. Навіть коли все було спокійно, Вадим уже був у Territorial Defense з перших днів повномасштабного вторгнення — допомагав відбивати Миколаїв, коли місто опинилося під загрозою.
Початок повномасштабної війни та шлях до ЗСУ
24 лютого 2022 року Миколаїв опинився на вістрі атаки. Російські війська намагалися прорватися з півдня, місто обстрілювали, але воно вистояло завдяки армії, територіальній обороні та звичайним мешканцям. Вадим одразу долучився до ТРО. Він не чекав повістки — сам прийшов захищати дім.
29 березня 2023 року він офіційно став військовослужбовцем Збройних Сил України. Служив у 61-й окремій механізованій бригаді — підрозділі, який пройшов гарячі точки півдня та сходу. Два рази встиг побувати у відпустці й кожного разу повертався до побратимів. Для нього це була не просто служба — це обов’язок, який він обрав свідомо.
Курська операція та останній бій
У серпні 2024 року українські війська провели сміливу операцію на території Курської області Росії. Мета — створити буферну зону, відтягнути ворожі резерви з Донеччини та показати, що війна має дві сторони. Бої точилися запеклі: дрони, артилерія, штурми. Саме там, у районі Суджі, біля села Черкаське Поріччя, 15 серпня 2024 року Вадим Семенюк загинув, виконуючи бойове завдання.
Йому було 23. За рік до того він ще працював у порту й мріяв про весілля. Війна не питає про плани — вона забирає найкращих. Тіло героя не одразу вдалося вивезти. Лише у листопаді 2025 року Вадим повернувся до рідного міста.
Прощання, яке сколихнуло Корабельний
14 листопада 2025 року колону з тілом Вадима зустрічали в Балабанівці. Мешканці району стали на коліна. Це був не просто ритуал — це було визнання: перед ними проносили людину, яка віддала все, що мала. Прощання відбулося в Корабельному районі. Рідні, друзі, сусіди — усі, хто знав «Пряника», прийшли віддати останню шану. «Він навіки в строю», — сказали тоді.
Горе було велике, бо йому ще жити й жити. Але пам’ять про нього стала частиною колективної сили міста, яке не зламалося.
Цікаві факти про Вадима Семенюка
- Позивний «Пряник» — рідні та друзі кажуть, що він точно передавав його вдачу: солодкий, добрий, з легкою посмішкою, яка зігрівала навіть у найхолодніші дні війни.
- Тричі домагався призову — маючи стабільну роботу в порту, Вадим сам тричі ходив до військкомату, поки не домігся свого. Це не просто впертість, а свідомий вибір захищати.
- З перших днів у ТРО — уже у лютому 2022-го він допомагав обороняти Миколаїв, коли місто було під реальною загрозою захоплення.
- Мрії про сім’ю — Вадим мріяв одружитися й виховати сина. Ці прості бажання роблять його історію особливо болісною й людською.
- «Людина з Великої літери» — так про нього говорили на прощанні. Не гучні титули, а щоденна доброта, працьовитість і відданість рідним — ось що залишилося в пам’яті.
Хронологія життя Вадима Семенюка
| Дата | Подія | Деталі |
|---|---|---|
| 03.06.2001 | Народження | Миколаїв, Корабельний район |
| 2010-ті | Навчання | Школи №48, №49, професійний ліцей будівництва та сфери послуг |
| До 2022 | Робота | Працював у Миколаївському порту |
| Лютий 2022 | Початок служби в ТРО | Допомагав обороняти місто з перших днів повномасштабного вторгнення |
| 29.03.2023 | Приєднання до ЗСУ | 61-ша окрема механізована бригада, тричі домагався призову |
| 15.08.2024 | Загибель | Курська операція, район Черкаського Поріччя біля Суджі |
| 14.11.2025 | Прощання | Корабельний район Миколаєва, мешканці стали на коліна |
Дані сформовано на основі повідомлень місцевих медіа, зокрема сайту korabelov.info.
Історія Вадима Семенюка продовжує жити не в гучних заголовках, а в тихих розмовах сусідів, у спогадах друзів і в серцях тих, хто бачив, як колона з героєм проїжджала вулицями Балабанівки. Він не встиг стати батьком, не встиг одружитися, не встиг побачити мирне небо над Миколаєвом. Натомість встиг зробити те, що робить людину людиною: обрав сторону добра й захищав її до останнього подиху.
Сьогодні, коли ми говоримо про «Семенюк Вадим Олександрович», ми говоримо не лише про одного воїна. Ми говоримо про ціле покоління, яке народилося в незалежній Україні й готове було віддати за неї найцінніше. Пам’ять про нього — це нагадування, що свобода коштує дорого, але її ціна завжди вимірюється людськими долями. І поки ми пам’ятаємо таких, як він, — «Пряник» справді навіки в строю.