Петро Андрющенко — маріуполець 1975 року народження, колишній радник законного міського голови Вадима Бойченка і нині керівник громадської організації «Центр вивчення окупації». Після 24 лютого 2022-го його ім’я міцно зчепилося з щоденною правдою про тимчасово окупований Маріуполь: фільтраційні табори, депортації, примусову паспортизацію, знесення житла і логістику російських військ. Канал «Андрющенко Time» став одним із небагатьох джерел, з якого українські й іноземні редакції беруть факти з міста, яке Москва намагається стерти з карти.
До великої війни він пройшов типовий для Донбасу, але рідкісний за внутрішньою дисципліною шлях: училище міліції, оперативна робота, податкова міліція, фіскальна служба, громадські ініціативи і міська політика. 29 листопада 2024 року він склав повноваження радника мера й офіційного спікера міськради, а вже 2 грудня оголосив про запуск незалежного Центру вивчення окупації. Станом на серпень 2026-го канал має понад 28 тисяч підписників і лишається точкою входу в тему ТОТ для журналістів, переселенців і родин, які шукають живих.
Цей текст зібраний для двох аудиторій одночасно. Початківцю він пояснює, хто такий Петро Павлович Андрющенко, звідки в нього джерела і чому його прізвище спливає в новинах майже щодня. Досвідченому читачеві дає хронологію, методику, слабкі місця, практичні запобіжники і карту того, як користуватися його аналітикою, не наражаючи людей в окупації.
Запах металургійного диму в Маріуполі тримався на шкірі довше, ніж будь-який парфум. Місто, в якому народився Петро Павлович, жило заводськими гудками «Азовсталі» й комбінату імені Ілліча, солоним вітром з Азовського моря і звичкою не питати зайвого вголос. Саме звідси, а не з київських студій, виростає його інтонація: суха, прискіплива, іноді зла, майже завжди прив’язана до адреси, дати й прізвища.
Дитинство в заводському Маріуполі й вибір юридичного шляху
Петро Павлович Андрющенко народився 18 травня 1975 року, коли місто ще офіційно носило радянську назву Жданов. Йому було чотирнадцять, коли 1989-го історичне ім’я Маріуполь повернули на таблички й у шкільні щоденники. Дитинство пройшло серед дворів Лівого берега і центральних кварталів, де після зміни змін на комбінатах пахло окалиною, а влітку — морем. У такій атмосфері швидко вчишся відрізняти показний порядок від реального: фасад може бути свіжим, а під’їзд — гнилим.
Шкільні роки збіглися з розпадом Союзу, талонами, бартером і першою хвилею бандитських розбірок на Донбасі. Для підлітка з промислового міста правоохоронна кар’єра виглядала не романтикою погонів, а ремеслом, яке обіцяло структуру в хаосі. На початку 1990-х він вступив до Донецького училища міліції. За відкритими біографічними довідками, навчання припало на 1992–1997 роки, спеціальність — правознавство, кваліфікація — юрист. Далі була правнича підготовка в системі внутрішніх справ Донеччини.
Другу вищу освіту він здобув уже дорослим, у 2009–2012 роках, у Міжрегіональній академії управління персоналом: управління персоналом та економіка праці. Цей «другий диплом» багато хто пропускає в коротких біографіях, а дарма. Саме навичка бачити організацію як систему — кадри, потоки, стимули, дірки в контролі — пізніше стала його фірмовим способом читати окупаційну адміністрацію. Він дивиться не на гасла «відбудови», а на те, хто підписує кошторис, хто завозить людей і хто отримує квартири.
Родина в публічному полі згадується стримано: дружина Наталія, донька Катерина. У матеріалах воєнного часу він рідко експлуатує приватне життя як декорацію. Це окрема риса. Людина, яка щодня говорить про чужі смерті, фільтрацію й конфіскації, свідомо тримає сім’ю поза кадром, щоб не віддати ворогу зайвої мішені.
Оперативник, податківець і точка розриву 2014 року
У 1997 році Андрющенко почав службу в органах внутрішніх справ. Чотири роки оперативної роботи в Маріуполі — це не кабінетні зведення. Контрабанда через порт, «криша» на ринках, заводські схеми, нічні відпрацювання. Такий досвід виробляє звичку перевіряти слово документом, а документ — повторним джерелом. Пізніше, коли він описує колону техніки на Нікольському шосе чи «тихе» завезення «кадровиків» з російських регіонів, за цим чути саме оперативника, а не телевізійного експерта.
З 2001-го він перейшов до податкової міліції Державної податкової служби, з 2005-го працював у Державній фіскальній службі. У 2008 році обійняв посаду заступника керівника одного з міжрайонних відділів. Маріупольські комбінати — це завжди великі гроші, складні холдинги й спокуса «домовленостей». Людина, яка бачила, як ховають прибуток і малюють збитки, потім легко розпізнає, як окупаційна «відбудова» малює заселеність на порожніх фасадах.
2014 рік розрізав біографію навпіл. Революція Гідності, втеча Януковича, поява «ДНР» за кілька десятків кілометрів, бої за Маріуполь, український прапор над міськрадою. Того ж року він звільнився з фіскальних органів і увійшов до правління громадської організації «Ініціативна група «Разом!»». Напрямки звучать буденно — соціальне волонтерство, антикорупція, політична освіта — але для приазовського міста, яке щойно відбуло першу війну, це була спроба втримати громадський хребет, поки силовики й олігархічні групи ділили вплив.
Кар’єрну дугу зручно зібрати в одну таблицю, щоб не загубити дати між емоціями воєнного часу. Перший рядок підсвічено, бо саме з нього починається логіка всього подальшого: юридична школа Донбасу, а не столичний піар.
| Період | Роль і місце | Що з цього випливає сьогодні |
|---|---|---|
| 1992–1997 | Донецьке училище міліції, правознавство | Юридична база і звичка до документів, а не до гасел |
| 1997–2001 | Органи внутрішніх справ, оперативна робота | Навичка перевіряти джерела і працювати з ризиком |
| 2001–2014 | Податкова міліція, з 2005 — фіскальна служба; 2008 — заступник керівника міжрайонного відділу | Розуміння схем, потоків грошей і «паперової» держави |
| 2014–2019 | ГО «Разом!», партія «Сила людей», ФОП, ГО «Європейський вектор реформ» | Перехід від силової кар’єри до публічної політики |
| 2020 — 29.11.2024 | Радник міського голови Маріуполя Вадима Бойченка, спікер міськради | Офіційний статус «голосу міста» під час облоги й окупації |
| з 02.12.2024 | Керівник Центру вивчення окупації; ГО зареєстрована 20.01.2025 | Незалежна аналітика ТОТ поза мерійною ієрархією |
Дані таблиці зібрані з відкритих біографічних довідок на obozrevatel.com та з повідомлень міської влади й Інституту масової інформації (imi.org.ua) про складення повноважень радника. Де окремі роки в довідниках розходяться на нюансах формулювань, залишено консенсусні рамки, без вигадування «круглих» дат.
«Сила людей», скандал у партії і крісло радника мера
У грудні 2015-го Андрющенко балотувався до Маріупольської міської ради від партії «Сила людей». Сила лишилася в опозиції до Вадима Бойченка, обраного мером. Петро працював у комісії з реформування ЖКГ, контролю за комунальною власністю та приватизації — тобто там, де місто або вчиться бути прозорим, або роками годує «своїх». У квітні 2016-го він зареєструвався як фізична особа-підприємець з видом діяльності «надання інших інформаційних послуг». Наприкінці 2018-го став співзасновником ГО «Європейський вектор реформ».
Поворот 2020 року досі викликає в маріупольському політикумі різні оцінки. Мер запропонував одному з лідерів опозиції стати радником і зайнятися промоцією міста. Андрющенко погодився. У партії це сприйняли як удар у спину. Він написав у Facebook, що фактично виходить із «Сили людей», хоча формально членства одразу не склав, і почав перетягувати на роботу в мерію інших однопартійців. Представниця партії Олена Золотарьова тоді прямо сказала: затягування «хлопців з команди» у владу вона вважає спробою розвалити опозицію, і почалося це з походу Андрющенка.
Можна скільки завгодно моралізувати з крісла стороннього. Місто після 2014-го потребувало людей, які вміють говорити з пресою, тримати антикорупційний тон і не боятися камер. Бойченко взяв опозиціонера в команду — класичний мерський хід. Андрющенко взяв доступ до міської машини замість ролі вічного критика. Для партійної дисципліни це зрада. Для міських комунікацій — підсилення. Цей конфлікт варто тримати в голові, коли сьогодні хтось малює його безгрішним «голосом народу»: він завжди був гравцем, а не іконою.
На посаді радника він відповідав за комунікації, публічний образ Маріуполя і зв’язок із громадськістю. До 2022-го місто справді змінювало обличчя: набережна, фонтани, туристичний сезон, ставка на «європейськість» портового центру. Саме цей контраст — живий Маріуполь versus сірість російських мономіст — він пізніше назве однією з причин люті Кремля. Місто без нафти й газу, але з кращим щоденним життям, ніж у багатьох російських обласних центрах, для імперії виглядало особистою образою.
Коли місто затихло, а канал заговорив на весь світ
24 лютого 2022 року Маріуполь ударили з перших годин. Авіація, артилерія, відсутність «зелених коридорів», розстріляні колони цивільних, бомбардування драмтеатру 16 березня, 86 днів оборони «Азовсталі». Українська влада міста опинилася в ситуації, коли фізично коментувати з підвалу майже неможливо, а мовчати означає віддати інформаційний простір окупаційним паблікам. У цій щілині й виріс «голос Маріуполя» — щоденні зведення радника, які передруковували «Українська правда», LB.ua, Суспільне, іноземні агенції.
Канал «Андрющенко Time» у Telegram став хронікою міста в режимі, близькому до бойового журналу. Адреси влучань, черги по воду, колодязі посеред проспектів, гуманітарні фури, які не пропускають, фільтрація в Мангуші, Ялті, Нікольському, Безіменному. За оцінкою Інституту масової інформації ще 2023 року, сила каналу була не в абсолютній кількості підписників, а в перепублікаціях: регіональні й столичні редакції брали його дописи як першоджерело, бо перевірених голосів з окупованого Маріуполя майже не лишилося.
Важливий нюанс, який короткі біографії часто замазують пафосом. Після початку облоги частина міського керівництва працювала вже не з-під завалів, а з підконтрольної Україні території — Запоріжжя, пізніше інші міста. Частина маріупольців досі вважає це втечею. Інша частина — єдиним способом зберегти легітимну управу і не дати окупантам монополію на мікрофон. Правда, як завжди, не вміщається в один пост: без людей всередині міста канал був би порожнім, без зовнішнього спікера внутрішні свідчення тонули б у шумі.
За моїм досвідом щоденного читання його зведень протягом місяця підряд ритм впізнається одразу. Короткий факт, геоприв’язка, джерельна обережність («за даними з місця», «підтверджуємо з двох районів»), іноді — зла ремарка на адресу російської «відбудови». Це не стендап і не проповідь. Це робочий журнал людини, яка вважає, що Маріуполь ще не похований, поки про нього говорять точно.
Фільтрація, «остарбайтери» і фасади замість життя
У травні 2022-го Андрющенко одним із перших на офіційному рівні розклав механіку фільтрації. Найбільший табір у селі Безіменне Новоазовського району — близько двох тисяч чоловіків, майже всі з Маріуполя, утримання тижнями на шкільній підлозі, один холодний кран, той самий одяг, обліки двічі на день, конвой навіть до туалету. Серед утримуваних — проукраїнські активісти, колишні силовики, військові. Плани окупантів він тоді описав жорстко: або примусові роботи на розчищенні завалів, або мобілізація до армії «ДНР».
Паралельно йшла депортація. За його оцінками на той момент, з міста вже вивезли понад 40 тисяч людей і наближалися до 50 тисяч — у депресивні регіони Росії, на роботи, яких місцеві самі не хочуть. Порівняння з остарбайтерами він застосував не для красного слівця. Йшлося про викачування робочої сили з убитого міста і одночасне вирішення російської демографічної ями. Пізніше ця лінія переросла в політику заміщення: виїзд українців, заїзд «нових маріупольців» з російських регіонів і Північного Кавказу, роздача житла «своїм».
У серпні 2024-го в розмові для sestry.eu він намалював портрет, від якого важко віддихатися. З понад півмільйона довоєнних мешканців у місті лишалося близько 80 тисяч «старих» маріупольців, переважно пенсійного віку; російських поселенців він оцінював у 50–55 тисяч. Нових квартир «з нуля» — близько 5,5 тисячі проти щонайменше 75 тисяч непридатних або призначених під знесення. І формула, яку потім цитували десятки редакцій: Маріуполь — мертве місто, а росіяни лише фарбують фасади. Увечері в «відбудованих» кварталах не горить світло в вікнах, тому пропаганда знімає їх лише вдень.
Окупація тут працює не як «інша влада в тому ж місті», а як заміна населення, документів, школи й навіть мертвих: тіла прибирають, могили порівнюють, статистику малюють, щоб злочин не мав імен.
| Показник | До лютого 2022 | Оцінка в окупації | Що це означає на практиці |
|---|---|---|---|
| Населення Маріуполя | понад 400 тисяч постійних мешканців | близько 80 тисяч «старих» жителів + десятки тисяч завезених | Місто втратило більшість носіїв місцевої пам’яті |
| Житло | щільна багатоповерхівка Лівого берега, Центру, Кальміуського | тисячі зруйнованих будинків, «нові» фасади, порожні вечори | Документ на квартиру легко визнають «недійсним» |
| Фільтрація (весна 2022) | не існувала як система | табори в Безіменному, Мангуші, Ялті, Нікольському | Чоловіків утримували тижнями, далі — робота або «мобілізація» |
| «Азовсталь» | працюючий гігант і символ міста | руїни, хаотичне розмінування, плани під військову базу | Станом на 2026-й комбінат так і не «відродили» |
Цифри в таблиці — оцінки самого Андрющенка та його інтерв’ю 2022–2024 років, а не результат офіційного українського перепису на ТОТ, якого фізично бути не може. Їх треба читати як робочу аналітику з поля, з похибкою, яку автор сам визнає, коли каже, що точну кількість загиблих окупанти свідомо знищили разом із тілами.
29 листопада 2024-го: вихід з мерії й народження ЦВО
29 листопада 2024 року Вадим Бойченко офіційно повідомив: Петро Андрющенко більше не радник міського голови і не спікер Маріупольської міської ради. Сам Петро того ж дня закрив тему без театральності. «Прийшов час сконцентрувати свій фокус на обраних пріоритетах. Окупація. Спротив. Аналітика. А головне, моє улюблене — люди та інформація». З 2 грудня він оголосив запуск Центру вивчення окупації, який готували кілька місяців.
Привід для розриву витав у повітрі раніше. У листопаді 2024-го в публічному полі вибухнула цифра про повернення маріупольців в окупацію — спочатку в інтерв’ю мера, потім у коментарях Андрющенка. Її підхопили українські медіа, блогери, депутати і, звісно, російська пропаганда. BBC News уже 25 листопада назвав його «ексрадником», посилаючись на коментар представника Офісу президента. Для людини, яка чотири роки була майже єдиним офіційним спікером по антиокупаційному руху «Маріуполь. Спротив», це був холодний душ із Банкової.
Юридично Центр оформили швидко. 20 січня 2025 року в ЄДР з’явилася громадська організація «Центр вивчення окупації», код 45702791, англійською — Center for the Study of Occupation. Керівник — Андрющенко Петро Павлович. Адреса реєстрації — Дніпро, вулиця Левка Лук’яненка. Статус неприбутковості громадські об’єднання отримали в лютому 2025-го. Серед кінцевих бенефіціарів у реєстрі — Денис Овдій та Яна Граборова. Це вже не «канал радника», а окрема інституція з власним мандатом.
На практиці ЦВО розширив оптику з одного Маріуполя на всю дугу ТОТ: Донеччина, Луганщина, Запоріжжя, Херсонщина, Крим як логістичний вузол. У 2025–2026 роках центр фіксує примусову паспортизацію, мілітаризацію дітей, «квазівибори», конфіскацію житла, тарифний зашморг, перекидання техніки через Маріуполь на запорізький і покровський напрямки. Андрющенко ходить на Radio NV, «Еспресо», «Раду», пише колонки, розбирає російські шкільні списки літератури. З радника одного міста він став хронікером системи окупації.
Методика каналу: звідки факти і де починається ризик
Головне питання, яке ставлять і скептики, і фанати: звідки він це знає, якщо сидить не в підвалі на Лівому березі. Відповідь складена з кількох шарів, і жоден з них не варто абсолютизувати. Перший шар — мережа людей у місті: колишні комунальники, медики, водії, дрібні підприємці, учасники спротиву. Другий — відкриті російські пабліки, тендери, «міністерські» брифінги, фото новобудов, супутникові знімки, рух транспорту. Третій — зіставлення. Якщо окупаційна адміністрація звітує про «заселені квартали», а вечірнє відео показує темні вікна, висновок робить не натхнення, а арифметика.
Сила методу — в частоті. Щоденність б’є разовий «ексклюзив». Колона техніки, помічена в понеділок, перевіряється в середу іншим районом, у п’ятницю стає частиною карти логістики на Бердянськ чи Волноваху. Слабкість методу — та сама щоденність. У потоці зведень легко сплутати підтверджений факт, оцінку й політичний коментар. «Два вибухи в Центральному районі» — факт. «Мертве місто» — метафора, підкріплена спостереженнями, але все ж оцінка. «Люди-невидимки для України» — вже публіцистика, з якою можна сперечатися.
Окремий ризик — безпека джерел. Будь-яка зайва деталь у репості («тітка з будинку навпроти школи №…») може коштувати людині фільтрації. Тому грамотне користування каналом виглядає так: читаєте, перевіряєте в другому джерелі, не тягнете скрін у сімейний чат з окупації, не телефонуєте «уточнити». У нашій практиці ми стикалися з випадком, коли родина з Києва переслала матері матері в Маріуполь «ось дивіся, що пише Андрющенко про ваш двір» — і жінка кілька днів не спала, бо сусід якраз служив у «народній міліції».
Станом на серпень 2026-го в каналу понад 28 тисяч підписників. Для воєнного Telegram це не мільйонник. Зате цитованість усе ще висока: Суспільне, NV, «Еспресо», іноземна преса. У квітні 2026-го The Telegraph розмовляв з ним про український спротив на ТОТ. Він говорив жорстко: драйвер — лють і бажання повернутися додому, а не красива брошура НАТО про «організацію руху опору». Для європейської війни, казав він, підручник з Афганістану не працює.
Цікаві факти, які рідко потрапляють у короткі довідки
- Він народився ще в Жданові: місту повернули назву Маріуполь, коли Петру було чотирнадцять, тож радянський топонім для нього — не абстракція з підручника, а шкільна адреса на обкладинці зошита.
- Друга освіта — не «для корочки». Курс управління персоналом пояснює, чому він так уїдливо читає кадрові призначення окупаційної адміністрації й ротацію «варіїв».
- Канал цитують частіше, ніж на нього підписуються. Це рідкісна медійна аномалія: вплив через перепублікації, а не через зірковий блогерський охоплення.
- ГО «Центр вивчення окупації» прописана в Дніпрі, а не в Києві. Для команди з Приазов’я й Наддніпрянщини це логістика, а не столичний тусовочний ритуал.
- На «Азовсталі» окупанти роками підриваються на власних боєприпасах під час «розмінування». Андрющенко ще 2023-го фіксував втрати по кілька людей на тиждень — і ця гірка іронія досі жива в його зведеннях 2026-го.
Окуповане Приазов’я сьогодні: паспорти, діти, логістика війни
До 2026 року Маріуполь остаточно вмонтували в російську військову логістику. Через місто й порт ідуть колони на Бердянськ, Волноваху, Покровський і Запорізький напрямки. Андрющенко регулярно фіксує «аномальні» перекидання: тягачі, цистерни, супровід вогневих груп, нічні коридори. Порт працює не як цивільний шлюз життя, а як вузол постачання. «Азовсталь» на свіжих світлинах серпня 2026-го все ще стоїть руїною — жодного «відродження металургійного серця», лише іржа, діри й тінь майбутньої бази.
Паспортизація перестала бути «добровільною послугою». Без російського паспорта не оформити лікарню, школу, пенсію, продаж квартири, виїзд. Українські документи на житло окупаційна машина в будь-який момент може визнати «підробкою». Порожнє житло «безгосподарних» націоналізують і віддають завезеним. Це не бюрократичний курйоз, а інструмент зачистки: хто не вмонтувався в паспортний контур, той юридично зникає з власної хати.
Окремий фронт — діти. У вересні 2025-го Андрющенко констатував: Маріуполь, як і решту ТОТ, уперше повністю інтегрували в російський освітній процес. Шкільні бібліотеки отримують списки «правильного» позакласного читання, кадетські класи множаться, уроки «розмови про важливе» штампують культ війни. У липні 2026-го він розбирав, як Кремль через книжки привчає любити війну вже з першого класу. Це повільніша зброя за бомбу, зате вона працює на покоління.
Медицина, тарифи, екологія складаються в одну дугу виснаження. Ще 2025-го він говорив про стрибок смертності в окупованому Маріуполі на тлі лікарняного колапсу. Очисні не працюють як слід, Азовське море приймає стоки, дельфінів викидає в мазуті. «Відбудова» під кураторством віцепрем’єра РФ Марата Хуснулліна буксує, коли гроші йдуть на фронт: крани стоять, кошториси пухнуть, фасади блищать, двори порожні. Місто-вітрина для телевізора і місто-база для війни існують у різних кадрах однієї вулиці.
Поширені помилки, яких краще не робити
- Вважати кожен пост офіційною позицією держави. З 29 листопада 2024-го він не спікер міськради. Його оцінки — аналітика ЦВО й особистий голос, а не наказ Кабміну.
- Пересилати зведення родичам в окупацію «як є». Скрін з геоприв’язкою в сімейному чаті може спалити сусіда, який приніс новину. Ворог читає телефони.
- Порівнювати його цифри з російськими «переписами» як рівноцінні. І те, і те — оцінки в умовах терору. Різниця в методі й меті, а не в «математичній святості».
- Зводити всю окупацію до одного прізвища. Є «Маріуполь. Спротив», Атеш, місцеві чати, супутникові аналітики, Офіс омбудсмана, Центр національного спротиву. Монополія на правду — пастка.
- Героїзувати або демонізувати через старі партійні рахунки. Конфлікт із «Силою людей» і виїзд частини керівництва з міста 2022-го — факти для контексту, не для скасування всієї подальшої роботи.
Чек-лист для самоперевірки, якщо ви читаєте Андрющенка всерйоз
- Я відкриваю першоджерело в Telegram, а не переказ блогера з кричущим заголовком.
- Я відділяю факт («вибух о 14:10 у Центральному») від оцінки («мертве місто») і від заклику.
- Я не пишу людям на ТОТ уточнювальних питань у звичайному месенджері.
- Я пам’ятаю дату 29.11.2024: він більше не офіційний спікер мерії.
- Я шукаю друге джерело, коли цифра велика (депортації, смертність, «повернення 150 тисяч»).
- Я не роблю з одного вечірнього допису стратегію контрнаступу на кухні.
Міні-кейс із практики. Родина з Маріуполя, зараз у Дніпрі, два роки не могла зрозуміти, що діється з двокімнатною квартирою матері в Кальміуському районі. Сусіди писали обтічно: «приходили, міряли, сказали — безхазяйна». Донька щодня читала канал і одного тижня впіймала сюжет про хвилю «націоналізації» саме в тому мікрорайоні, плюс окрему згадку про комісії, які ходять по порожніх оселях. Замість панічного дзвінка матері («виклади все в чат!») сім’я зібрала скріни, звернулася до юристів з питань ТОТ і зафіксувала право власності на підконтрольній території. Квартиру це не повернуло завтра. Але з’явився пакунок документів, який колись ляже в заяву на компенсацію, а мати в окупації не отримала зайвого допиту через необережний телефон.
Кейс навмисне не героїчний. Жодної «спецоперації», жодного викриття полковника ФСБ. Саме так виглядає доросла робота з аналітикою окупації: менше емоційного форварду, більше тихої фіксації. Інформація Андрющенка тут спрацювала не як сенсація, а як навігатор — де саме зараз бродить комісія з віджиму житла.
Питання, які нам ставлять про Андрющенка найчастіше
Нижче — не «все про життя зірки», а робочі питання, які реально прилітають від переселенців, студентів, журналістів-початківців і людей, чиї батьки лишилися за лінією. Відповіді короткі, без ореолу і без зведення рахунків.
Хто такий Петро Андрющенко простими словами?
Маріуполець, юрист за першою освітою, колишній оперативник і податківець, у 2020–2024 роках радник законного мера Маріуполя Вадима Бойченка. Після повномасштабного вторгнення став головним публічним хронікером окупованого міста. З грудня 2024-го керує Центром вивчення окупації і веде канал «Андрющенко Time».
Він зараз в окупації чи в Україні?
Публічну роботу він веде з підконтрольної Україні території, дає ефіри, пише колонки, спілкується з іноземною пресою. Мережа джерел лишається всередині ТОТ. Саме тому не варто вимагати від нього «селфі з Лівого берега» як доказ правдивості: для зв’язкового це був би смертний вирок джерелам.
Чи можна довіряти цифрам з каналу?
Як робочі оцінки людини з доступом до місцевої мережі — так, із застереженням. Як офіційну статистику Держстату — ні. Великі цифри (депортовані, загиблі, «повернені») завжди варто класти поряд із даними Офісу генпрокурора, ООН, Human Rights Watch і міської ради. Розбіжності не скасовують злочин, вони показують, що окупант убив навіть можливість точного обліку.
Чому він пішов з посади радника?
Офіційне формулювання — концентрація на окупації, спротиві, аналітиці й людях на ТОТ. Фоном був резонанс навколо оцінок повернення маріупольців в окупацію і напруга з центральною владою. З 2 грудня 2024-го він будує незалежну структуру, а не міський пресофіс.
Як безпечно читати канал, якщо рідні в Маріуполі?
Читайте самі, не робіть з родини кореспондентської мережі. Не просіть підтвердити адресу влучання. Не пересилайте текст, де впізнається двір, школа, лікарня, «тітка з третього під’їзду». Для зв’язку з ТОТ діють окремі протоколи безпеки, і публічний Telegram до них не входить.
Де його слухати, крім Telegram?
Регулярні ефіри на Radio NV, «Еспресо», парламентському телеканалі «Рада», колонки й коментарі в українських виданнях. Юридична «прописка» діяльності — ГО «Центр вивчення окупації». Офіційний тон тепер такий: аналітик окупації, а не прессекретар мерії.
Ключові інсайти
- Петро Андрющенко — не «телеграм-блогер з Донбасу», а продукт довгої маріупольської біографії: міліція, податки, громадський сектор, мерія, потім незалежний центр.
- Його головний капітал — не посада, яку він склав 29 листопада 2024-го, а мережа джерел і звична для оперативника дисципліна щоденної фіксації.
- Маріуполь у його оптиці — лабораторія російської окупації: заміна людей, паспортів, шкіл і навіть мертвих, підфарбована фасадами для телевізора.
- Цифри з каналу треба брати як польову аналітику з похибкою, а не як скрижалі; сила — у тенденції, яку він ловить місяцями, а не в одному вечірньому числі.
- Користь для читача з’являється лише тоді, коли інформацію не пересилають наосліп на ТОТ, а перетворюють на тихі юридичні й сімейні рішення.
- Центр вивчення окупації в 2025–2026 роках розширив тему з одного міста на всю систему ТОТ: діти, логістика війни, «відбудова» як колонізація.
Маріуполь не зник. Він розсипався по вагончиках евакуації, по орендованих квартирах Дніпра й Львова, по підвалах Лівого берега, по списках полонених і по табличках, які окупант повісив на чужі під’їзди. Андрющенко робить одну вперту річ: не дає цьому розсипу стати німим. Хтось вважає його героєм інформаційного фронту, хтось — зручним спікером, хтось — людиною, яка виїхала, поки інші гинули в черзі по воду. Усі три оцінки живуть в одному місті пам’яті.
Користь від його роботи не в культі прізвища. Користь у тому, що українська публічність досі має регулярний, злий, прив’язаний до землі голос про ТОТ, коли велика політика втомлюється вимовляти слово «Маріуполь». Читайте першоджерело, перевіряйте великі цифри, бережіть людей за лінією, фіксуйте своє майно й імена загиблих. Місто повертається не тоді, коли його «відбудують» чужі підрядники, а коли його пам’ять лишається робочим інструментом, а не ностальгічним сувеніром.
Для початківця достатньо трьох кроків: підписка на канал, розуміння, що з кінця 2024-го це вже не мерія, і заборона на небезпечні пересилання. Для просунутого читача — свердлити далі: реєстри ЦВО, зіставлення з супутниковими знімками, звіти правозахисників, карта логістики півдня. Петро Андрющенко не замінить ні Генштаб, ні архів, ні суд. Він тримає ліхтар над вулицею, яку Москва хоче показати як «рідну гавань». Ліхтар не виграє війну. Але без нього дуже зручно зробити вигляд, ніби вулиці вже немає.