Другу малоросійську колегію очолив граф Петро Олександрович Рум’янцев-Задунайський — досвідчений полководець, адміністратор і довірена особа Катерини II. У листопаді 1764 року імператриця скасувала гетьманство Кирила Розумовського та передала всю владу над Лівобережною Україною саме йому, поєднавши посади президента нової колегії та малоросійського генерал-губернатора. За понад двадцять років його правління край остаточно втратив політичну автономію, козацький устрій розчинився в імперських порядках, а селяни опинилися під повним кріпацьким ярмом.
Рум’янцев прибув до Глухова навесні 1765 року з чітким завданням: перетворити колись вільний гетьманський край на надійну частину Російської імперії. Він діяв методично, поєднуючи силу з хитрістю, обіцянки з покараннями. Результатом стала не просто зміна назв установ, а глибока трансформація всього суспільного ладу — від податкової системи до військової організації та навіть повсякденного життя людей.
Сьогодні, коли ми шукаємо відповідь на питання «хто очолив другу малоросійську колегію», важливо бачити не лише ім’я, а й масштаб тієї історичної ролі. Рум’янцев став інструментом, через який Катерина II реалізувала свою централізаторську політику. Його діяльність залишила по собі і глибокі реформи, і гіркі спогади про втрачену свободу.
Історичний контекст: чому знадобилася друга колегія
Після смерті Богдана Хмельницького Гетьманщина зберігала певну автономію завдяки договірним статтям з Москвою. Проте з часом російські правителі дедалі сильніше тиснули на ці права. Перша малоросійська колегія 1722–1727 років уже показала, як можна обмежити гетьманську владу. Після її скасування гетьманство відновили, але лише тимчасово.
Кирило Розумовський, обраний гетьманом у 1750 році завдяки впливу брата при дворі, намагався відстоювати українські інтереси. Він скликав Генеральну раду, просив підтвердити старі вольності. Катерина II, яка прийшла до влади в 1762 році, бачила в цьому загрозу єдності імперії. Після Pugachevського повстання 1773–1775 років централізація стала для неї питанням безпеки.
10 листопада 1764 року вийшов маніфест про «увільнення» Розумовського від гетьманства та створення другої малоросійської колегії разом з посадою генерал-губернатора. Влада гетьмана та Генеральної військової канцелярії перейшла до нового органу. Це був останній крок до повної ліквідації залишків української державності.
Хто такий Петро Рум’янцев і чому саме він
Петро Олександрович Рум’янцев народився 1725 року в родині дипломата. Вже у молодому віці проявив себе у Семирічній війні — блискучі перемоги під Кунерсдорфом та під час облоги Кольберга зробили його одним з найкращих полководців імперії. Катерина II цінувала в ньому не лише військовий талант, а й адміністративну хватку та особисту відданість.
Призначення 39-річного генерала на чолі Малоросії не було випадковим. Він уже мав певний досвід знайомства з краєм, відрізнявся рішучістю та вмінням поєднувати жорсткість з гнучкістю. Імператриця дала йому таємну інструкцію, де прямо вказувала: знищити всі залишки автономії, припинити переходи селян, провести повний опис краю та збільшити доходи скарбниці. Діяти рекомендувалося обережно — «вовчими зубами та лисячим хвостом».
Рум’янцев прибув до Глухова після дорожньої пригоди — його екіпаж перекинувся неподалік Москви. Це не завадило йому одразу взятися до справи. Уже в перші місяці він подав Катерині розгорнуту програму перетворень: створення поліції в містах, реформа судочинства, регулярна пошта, секуляризація церковних земель, заміна натуральних плат чиновникам на грошові.
Склад колегії: баланс сили та співучасті
Друга малоросійська колегія відрізнялася від першої більш складною структурою. Вона складалася з чотирьох російських урядовців, чотирьох представників козацької генеральної старшини, прокурора (російського полковника) та двох секретарів — одного українця, одного росіянина. Засідання відбувалися в Глухові, колишній гетьманській столиці.
З російського боку працювали генерал-майор Брант, полковник князь Платон Мещерський, полковники Хвостов та Натальїн. З українського — генеральний обозний Семен Кочубей (отримав чин генерал-майора), генеральний писар Василь Туманський (статський радник), генеральний осавул та генеральний хорунжий з присвоєнням російських чинів. Така змішана присутність створювала ілюзію співуправління, хоча реальна влада зосереджувалася в руках президента.
| Рік | Подія | Наслідок для Гетьманщини |
|---|---|---|
| 1764 | Створення другої колегії та посади генерал-губернатора | Ліквідація гетьманства, перехід влади до Рум’янцева |
| 1765–1767 | Генеральний опис Малоросії (Рум’янцевський опис) | Детальна статистика для оподаткування та контролю |
| 1781 | Ліквідація сотенно-полкового устрою | Заміна козацьких полків на регулярні карабінерні, поділ на намісництва |
| 1783 | Поширення кріпацтва на Лівобережжя | Заборона переходів селян, повне закріпачення |
| 1786 | Скасування колегії | Повна інтеграція в загальноросійську систему управління |
Дані узгоджено з матеріалами Інституту історії України НАН України та uk.wikipedia.org.
Реформи та методи правління: від опису до кріпацтва
Рум’янцев розпочав з детального вивчення краю. Генеральний опис Малоросії 1765–1767 років став справжньою енциклопедією тогочасного життя — від кількості дворів і худоби до стану доріг та ремесел. Ці дані дозволили точно розрахувати податки та спланувати подальші зміни.
Податкова система зазнала суттєвих змін. Запровадили подушний податок за російським зразком. Козацька служба реформувалася: замість традиційних полків з’явилися регулярні частини. У 1781 році сотенно-полковий устрій остаточно ліквідували, а територію поділили на Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва.
Найболючішим ударом стало поширення кріпацтва. У Гетьманщині селяни раніше мали більше свободи пересування. Тепер переходи заборонили, а 1783 року кріпацтво офіційно закріпили. Старшина отримувала російські чини, землі та привілеї, але ціною втрати політичної суб’єктності. Багатьох приваблювали нові можливості при імперському дворі, інші мовчки корилися.
Рум’янцев діяв послідовно. Він не влаштовував масових репресій, натомість створював систему, в якій опір ставав дедалі складнішим. Політика «батога та пряника» спрацьовувала: лояльних нагороджували, незгодних ізолювали або переводили на інші посади.
Вплив на суспільство: зникнення старого світу
Зміни торкнулися всіх верств. Козацька старшина частково влилася в російське дворянство, отримавши «Жаловану грамоту дворянству» 1785 року. Прості козаки втратили привілеї та опинилися в становищі, близькому до селян. Міщани та купці зіткнулися з новими правилами торгівлі та податків.
Церква також зазнала втрат. 1786 року провели секуляризацію монастирських маєтків — землі та селяни перейшли до держави. Українські культурні та освітні традиції опинилися під тиском уніфікації. Хоча Рум’янцев на початку цікавився освітою, реальні кроки вели до підпорядкування навчальних закладів загальноімперським нормам.
Глухів — колишня гетьманська резиденція — поступово втрачав значення. Символи старої влади: гетьманські клейноди, прапори, печатки — 1786 року вивезли до Петербурга. Це був символічний фінал цілої епохи.
Цікаві факти про другу малоросійську колегію
- Рум’янцевський опис — один з найцінніших історичних джерел XVIII століття. Він містить детальні дані про населення, господарство та побут Лівобережжя, якими історики користуються й сьогодні.
- Українські члени колегії отримували російські військові та цивільні чини. Це створювало ілюзію рівності, але фактично інтегрувало старшину в імперську ієрархію.
- Таємна інструкція Катерини II Рум’янцеву містила яскраву метафору: діяти «вовчими зубами та лисячим хвостом». Президент мав бути жорстким, але вміти переконувати та уникати відкритого спротиву.
- У 1786 році після скасування колегії з Глухова до Петербурга відправили гетьманські регалії та військові прапори. Це стало остаточним символом зникнення автономії.
- Рум’янцев керував краєм до 1790 року (формально колегія припинила роботу 1786-го). За цей час він провів реформи, які визначили долю регіону на наступні десятиліття.
Діяльність Петра Рум’янцева на чолі другої малоросійської колегії — це історія про те, як одна людина системно та послідовно втілювала волю імперії. Він не просто керував установою. Він став архітектором нової реальності, в якій давня козацька свобода поступилася місцем чітким імперським порядкам. Сьогодні, вивчаючи цю сторінку минулого, ми краще розуміємо, як формувалася сучасна Україна та чому питання автономії та ідентичності залишаються такими чутливими навіть через століття.
Рум’янцев помер 1796 року, залишивши по собі репутацію ефективного, хоч і жорсткого управлінця. Його методи та результати досі вивчають історики, шукаючи відповіді на питання про ціну централізації та долю народів у великих імперіях. Історія другої малоросійської колегії — це не лише про одного президента. Це про вибір, який робила ціла еліта, і про наслідки, які відчуваються донині.