Оцінюючи українські результати Євро-2012, треба відділяти футбол від політики та розрізняти країну (народ) і державу (владу). Країна чемпіонат виграла. Влада - програла.
Чемпіонат, що із такими проблемами готувався, але успішно відбувся, засвідчив: Україна та українці - частина європейської спільноти, а не якесь "дике поле". На час Євро, зокрема позавчора - в день фіналу - Київ став столицею континенту. І досить симпатичною столицею.
Можна сказати, Україна "вилюдніла" в очах європейців. Що вони знали про нас досі? Здебільшого негатив. У кращому разі нас сприймали як якусь сірятину на околицях, що не змогла скористатися своїм шансом збудувати сучасну, демократичну державу. Євро-2012 дало нам шанс трохи підправити своє реноме. І країна цим шансом скористалася.
Криміногенна ситуація в дні ЧЄ була не гірша, ніж у Європі. Навіть краща.
Стадіони, аеропорти, автошляхи, центральні частини приймаючих міст - усе це ми підготували на гідному рівні. Ці матеріальні здобутки, хай і збудовані на величезних "відкатах", залишаться нам як спадщина Євро. Ми встановили рівень, який надалі маємо тримати. І маємо поширювати цю якість на всю країну, включно з глибинкою. Щоб не лише мешканці та гості Києва, Львова, Донецька, Харкова відчули себе ближчими до Європи. Тієї самої Європи, де - у Парижі, Празі, Лондоні, Кракові, Барселоні - величезні натовпи туристів з інших країн висаджуються десантом не раз на 2012 років, а щодня.
Хай там як, а наразі принаймні частина українців усвідомили, як виглядає інтеграція в Європейський Союз. І ці зміни свідомості - значно важливіші, ніж зміни інфраструктури з усіма її "скайбасами" і "хюндаями". Усе Євро стало оголошенням про нашу "некст стейшн" - за аналогією з уже такими звичними англомовними об'явами про наступну станцію в київському метро.
* * *
І хоча до нас приїхало суттєво менше туристів із Заходу, ніж очікувалося, важливою є не кількість, а якість. У європейців склалося позитивне враження про Україну. Навіть якщо наша країна для мешканця ЄС надалі асоціюватиметься із красивими дівчатами й дешевим смачним пивом - це вже щось. Адже досі були Чорнобиль, ув'язнена Тимошенко, бандитська влада і газові проблеми. І, дай Боже, коли середньостатистичні українці надалі приїжджатимуть у Західну Європу, їх сприйматимуть уже краще, ніж досі.
Проблема Тимошенко нікуди не ділася, і про це неодноразово заявляли західні політики, коментуючи дії української влади до й під час чемпіонату. Цю проблему потрібно розв'язувати. Але так званий "бойкот української частини Євро", якщо він і був, вийшов непереконливим та вибірковим. У вирішальний день до Києва приїхали глави урядів обох країн-фіналісток - Іспанії та Італії. Так уже склалося, що "обличчя бойкоту" - Ангела Меркель - позбулася головного болю, пов'язаного з питанням "їхати чи не їхати" на фінал. Збірна Німеччини неочікувано виявилася битою ще у півфіналі, причому обидва матчі стадії "плей-оф" проводила на території Польщі. Хоча, треба зауважити, після першого, успішного, матчу "на виліт" канцлер ФРН дала задній хід і в розмові з футболістами припустила, що таки приїде на фінальну гру до Києва, якщо вона буде. Не було.
Лідерам інших демократичних держав, які прибули до столиці України на великий футбол, таки довелося сидіти в одній ложі з одіозним Януковичем. Він принаймні у власній уяві трохи побув "рівним серед рівних". Тягар помилок Януковича надто великий, щоб бути "своїм" у компанії європейських лідерів. І враження Європи про нашого Проффесора після ЧЄ анітрохи не поліпшилося.
До речі, як писала Юлія Мостова в "Дзеркалі тижня" ще чотири роки тому, коли Янукович був опозиціонером, він мріяв стати Президентом зокрема й для того, щоб у цій іпостасі вручити Кубок Анрі Делоне переможцеві Євро-2012. Уявлялося: переповнений стадіон, історичний момент, пафос, тисячі захоплених людей… Але блискучих іспанців позавчора нагородив інший президент - Мішель Платіні. Тоді як "стадіонна" доля Януковича в Києві - бути освистаним. Тож "донецькі", досі почуваючись чужими у столиці, призначили два матчі збірної України в Донецьку й лише один - у Києві. Треба визнати, це рішення було помилковим. Підтримка "синьо-жовтих" на Донбасі - не фонтан, як кажуть.
Віктор Федорович ще має дякувати провидінню, що сліпий жереб відправив збірну Росії грати до Польщі. Відтак масові сутички російських фанів із господарями, з кров'ю і стріляниною, відбулися не на нашій території. Якби це трапилося в нас - враження про рівень організації Євро, дружелюбність та гостинність українців було б суттєво зіпсовано.
* * *
А таки гарний був цей червень. Ідея футболу хоча б на певний час об'єднала українську націю. Емоційний підйом цих днів був співставний хіба що з підйомом часів Майдану-2004: щасливі, радісні, усміхнені, щирі люди, юрби в центрі Києва, тисячі гостей, із якими не хочеться розставатися, символіка, яка окрилює. Цього разу вона - символіка - була не чиясь партійна, а одна для всіх. І досі по Києву тисячі автомобілів їздять із синьо-жовтими прапорами.
Дехто прогнозував, що сприйняття українцями успішності Євро-2012 залежатиме від результату збірної України. Далебі. Як виявилося, ми можемо підтримувати збірну, об'єднуватися навколо неї і після її поразок. Навколо її духу і бажання, які - хто б подумав раніше - важливіші за цифри на табло.
Як приємно відчувати свою вищість у рівні натхнення. Он Росія після поразки зустрічає свою збірну газетним заголовком "Уроды!", а Україна - навіть після програшу літає на крилах і дякує команді Олега Блохіна.
* * *
Футбол - справді велика річ. Велика частина нашого життя. Але, визнаймо, футбол - то не все життя і не вся Європа. Футболом не можна обмежуватися, на ньому не слід зациклюватися. Це лише один з елементів конструктора, з якого ми складаємо світ навколо себе.
Євро-2012 стало історією. Треба жити далі в інші способи. Будувати й ставати кращими.
Дмитро ЛИХОВІЙ (ledilid.livejournal.com)
заступник головного редактора "УМ", футбольний уболівальник
