Минає 25 років з того дня, коли вперше взяв до рук "Тернопіль вечірній". У той час я ще працював у "Комбайнобудівнику", але відчув, що наче народжений для нової газети. І не помилився. Через кілька тижнів уже працював над номером. Спершу як фотокор. Але фотокор пишучий. До того газету ілюстрував Богдан Приймак з "Ровесника".
Перші номери вразили своєю розкутістю і новизною. Вигідно вирізнялися серед інших (а їх тоді було всього чотири: "Вільне життя", "Ровесник", "Шляхом Ілліча" та рекламний "Вісник Тернопілля") дизайном і двоколірністю. У час голоду за новим словом це одразу помітив читач і геть розбирав "вечірку" з кіосків. Окрім журналістських матеріалів його цікавили ще й прогресивні рішення нової міської влади.
Працювати було приємно і цікаво. Окрилювали довжелезні черги за газетою перед кіосками. Легко було працювати з колегами. День ми разом проводили за роботою, а ввечері разом відпочивали. На жаль, багатьох з них уже нема, інші розлетілися по роботах. Незмінною з перших номерів залишається Люба Гадомська. Саме вона підставляла плече в періоди безредакторства. А редактори за ці часи мінялися чи не з кожною зміною складу міської ради. Найбільша заслуга у творенні такого дива і його розростання, звісно, першого редактора Степана Слюзара. Адже породити складніше, ніж втримати на рівні. Потім були Олександр Вільчинський, Іван Єлагін, знову Вільчинський, Василь Томин,Юрій Вересюк, Володимир Андріїшин, Святослав Півторак, перша жінка-редактор "вечірки" Інна Сирник. Кожен вносив щось своє, щось змінював на краще, щось - на гірше, але принаймні газета прожила чверть віку.
Тоді, на початку 90-х було легше. Люди запоєм читали правду. У нас не було ні реклами, ні програми передач, а газету розхапували. І ми від її реалізації заробляли стільки, що сьогодні про це можуть лише мріяти нинішні тернопільські журналісти. Вдруге працював у "вечірці" у 2009 році. Тих півроку колектив не отримував ні зарплат, ні гонорарів. Лише через кілька років виплатили заборгованість. Вже втретє, нещодавно дізнався, газета змінила приміщення. А починали ще в Будинку політосвіти на бульварі Т. Шевченка, де нинішня Держтелерадіокомпанія, на четвертому поверсі. Саме про ці часи збереглися найкращі спогади.
Хоч газета була міською, ми не гребували поїздками і розповідями про них. С. Слюзар розписав поїздку до Америки, я робив репортажі з Коломиї (перший Собор духовної республіки), Києва (студентське голодування), Вільнюса, Донецька тощо. О. Гадомський та О. Вільчинський розповіли про свою екскурсію до Румунії, О. Вільчинський також підняв американську тему. О. Гадомський побував на судилищі Я. Демидася у Києві. Всього не перелічити.
До речі, я у 1991 році вільно ходив вулицями Донецька з синьо-жовтим значком, якого у мене випросив у подарунок місцевий молодий чоловік. Лише з роками зрозумів, що це, напевно, КГБ вирішило подбати про мою безпеку, бо я приїхав у складі делегації на семінар, що проводила місцева міська влада. А жив в одному номері з редактором миколаївської міської газети, який зізнався, що форма нашої газети чудова, а за зміст при інших обставинах убив би. Але ніхто нікого не вбив…
Так, є що згадати про кожного, хто працював зі мною. Але про що писатиму на 30-річний… 50-річний ювілеї?
Зі святом, рідна газето!
Ярослав БУЯК.
