Замість квітів на могилу Богдана Хаварівського

28 Лип 2018 / 11:45 | Переглядів: 259

Богдан Хаварівський книга спогадів

Виповнилося вже два роки, як відійшов у вічність світлої пам'яті Богдан-Роман Хаварівський, де на нього чекали побратими: Ігор Герета, Степан Сапеляк, Роман Лубківський, Остап Черемшинський. А здається, лише вчора ми з ним спілкувалися, жартували…

Коли вчителі та друзі відходять у небуття, здається разом із ними покидає цей світ часточка і мене самого. І цих часточок все меншає. Інколи стає страшно, що прийде час і тих часточок зовсім не буде - залишиться пустка. Мабуть, мені у житті все ж пощастило, бо знав багатьох людей, які формували своєрідне культурно-мистецьке обличчя Тернопільщини. Справді, коли їх не стало у світі та на вулицях Файного міста, стало сіріше.

Безумовно, до них належав і світлої пам'яті Богдан-Роман Хаварівський, або, як його називали у колі друзів, Хавро. На це прізвисько Богдан ніколи не ображався і розповідав, що його дідусь мав прізвище Хавро. Його любили, над ним жартували, але мало хто знав, що він все життя ніс важкий хрест, адже ще дитиною не стало його "малого сонечка" - дочки Іринки. Коли ми їздили на Чортківщину, він завжди знаходив час, щоб піти на її могилку, причому просив, аби його залишили з його "ангелятком на самоті". Відійшовши в бік, я неодноразово спостерігав, як після молитви Богдан Васильович, вириваючи якусь травичку біля могилки, щось шепотів, наче розмовляв з Іринкою, яку так швидко забрав від нього й дружини Господь.

Відколи мене з Б. Хаварівським познайомив мій земляк Володимир Ханас, у нас якось дуже легко зав'язались приязні стосунки. А через рік чи два Богдан Васильович викладав у мене архівознавство, коли я навчався на історичному факультеті. Відтоді ми зустрічалися набагато частіше. Коли відвідував читальний зал архіву, щоб попрацювати з деякими документами, підходила чарівна секретар Оксана і казала: "На вас чекає Богдан Васильович". Як згодом виявилося, він завжди цікавився, хто з відвідувачів є в читальному залі і які фонди замовив. Були деколи й докори: "А як ти так повз мене (кабінет) пройшов і не зайшов? Але нічого, будемо зараз обідати. Ти подивися, що мені моя жінка (Майя) приготувала. Смакота!" Чесно, я інколи трішки злився, бо запланував великий обсяг роботи. Але авторитет Богдана Васильовича брав своє.

Вже коли працював над "Тернопільським Енциклопедичним Словником", архів відвідував частіше. У кабінеті Б. Хаварівського завжди було людно й гамірно. Сюди сходилася тернопільська інтелігенція: письменники, художники, актори, викладачі, тож можна було поспілкуватися з багатьма цікавими й неординарними людьми. Тут також наповнювався мій внутрішній світ, адже можна було почути про цікаві ініціативи, спогади, бувальщини з життя тернопільської богеми. Частішими ставали наші поїздки й за межі міста на відзначення ювілейних подій, на конференції чи до Львова, Києва. В Богдана Хаварівського був справжній організаторський талант - усі вони відбувалися по-особливому цікаво, не буденно. Він завжди був душею компанії. А скільки було різних комедій! "Я вже пенсіонер, але за мною ще досі молоді дівчата бігають", - каже п. Богдан. Присутні дивуються й запитують: "А то як?" "А отак: виходжу з кав'ярні, а за мною вже біжать: "Дядьку, дядьку, ви не розрахувалися!" - любив над собою покепкувати світлої пам'яті Богдан-Роман.
Він справді умів жартувати й не ображався коли жартували з ним.

Окремо хочу згадати про дворик, оточений мурами архіву, де ростуть ялинки, квіти, різна зелень. Тут, за словами Б. Хаварівського, завжди панувала особлива атмосфера. У день його народження, 1 вересня, збиралися друзі. Лилися слова щирих вітань, співали пісень. Одного разу під час таких святкувань, коли вже місяць виглядав з-за катедри, п. Богдан спохмурнів і каже: "Ось бачиш: там - зірка, то на нас дивиться Ігор Герета, він любив тут бувати".

Залишаючись на вигляд спокійним, він важко пережив свій вихід на пенсію, адже стіни архіву для нього були рідними. Часто повторював: "Усі ми будемо в архіві". Так, мабуть, і помандрувала його душа до небесного архіву. За ініціативи Б Хаварівського були створені особові фонди, започатковано видання серії "Корінь і крона".
Коли він навчався у Чернівецькому університеті, багато малював. Частину робіт зберіг. Переглянувши його малюнки, можу сказати відверто: доволі пристойно. Багато робіт доповнені віршованими рядками. Він так мріяв видати альбом цих картин.

Я інколи йому дорікав, мовляв, що ви ті торби постійно носите. Це він, бувало, накупить газет і додому несе читати. Або - матеріали, книжки, різні газетні вирізки. "Та то я - додому, хочу написати спогади".
Його вірші пронизані любов'ю, навіть збірку назвав "Метелики юності на павутинці осені". Він до кінця своїх днів залишався юним душею.

Заслужений працівник культури, лауреат всеукраїнських і обласних премій, Богдан Хаварівський виконував величезний пласт громадської роботи: голова "Меморіалу" ім. В. Стуса, голова Ради з присудження Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. Братів Лепких, член правлінь ТОО Національної спілки краєзнавців України, Геральдичної спілки, член ТОО НСЖУ, Спілки філателістів. Про це та про праці Богдана Васильовича можна буде прочитати у книзі спогадів про нього, яка побачить світ цього року.

Мав хворе серце. Не берігся, не вберегли. Інколи і я переборщував зі своїми батярськими жартами. Наприклад, про листа з Англії за спонсорство. Щиро наївний Богдан Васильович у пошуках вигаданого мною добродія, який мав дати "20 тис. фунтів на видання "Журавлиної книги" і 30 тис. фунтів пожертвувати на "Меморіал", через голову Всесвітньої української координаційної ради Михайла Ратушного "підняв на вуха" всю діаспору. А мені, показуючи того листа, казав: "Всьо, Вітя, я - вже багатий чоловік, мусиш тепер мене слухати". І зізнатися мені вже було якось ніяково, а ще більше, бачачи, як він загорівся, не хотілося його розчаровувати. Отже, мусив сам і робити ту книжку…

А було, що взяв і заклеїв йому окуляри скотчем. Пан Богдан довго їх протирав, одягав, знімав, вже хотів іти купувати нові, довелося швиденько, поки він вийшов, відліпити скотч і гарно їх протерти. Коли він повернувся і знову їх одягнув, сказав: "О, тепер все добре, але нині пива не п'ємо, в мене, певно, тиск". Як я тепер про це шкодую і як мені не вистачає його мудрих порад!

Скільки йому допікали, що, мовляв, продав дітей-сиріт в Америку. Я його заспокоював: "Та не переймайтеся так, людям притаманна любов, нелюдам - ненависть". Але все на свої місця розставив час. Вони приїхали до Тернополя вже дорослими, подякували п. Богданові, що опікувався їхньою долею.

Богдан Хаварівський прожив яскраве, але, водночас, непросте життя людини, яка вміла любити, і за цю чесноту його також любили і поважали. Посадив сад, виростив синів - Тараса та Устима, якими завжди пишався. Тепер вони зі своїми дітьми доглядатимуть батьків і дідусів сад, коли куштуватимуть смачні яблука чи груші, завжди добрим словом згадуватимуть світлу постать Богдана-Романа. Згадуємо і ми…

Віктор КУЛИК

Карпович В. Замість квітів на могилу Богдана Хаварівського / Віктор Карпович // Свобода. - Тернопіль. - 2018. - 25 липня (середа). - № 58 (3300). - С. 5.

Джерело -http://svoboda.te.ua/nashi-nezabutni-zamist-kvitiv-na-mogy…/

Теги →

Розповсюдити

Використання матеріалів сайту дозволяється при умові посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на сайт t-v.te.ua.

Редакція газети «Тернопіль вечірній» (t-v.te.ua) може не розділяти точку зору авторів статей і відповідальності за зміст перепублікованих матеріалів не несе.