Євген Баров – жива легенда вітчизняної журналістики, чий голос лунав у кожній оселі Тернопілля

15 Лис 2018 / 23:01 | Переглядів: 1014

Баров 1

Майже півстоліття віддав радійній діяльності, пройшовши шлях від звукооператора до власкора Українського радіо, яким пропрацював на Тернопіллі чверть століття, Заслужений журналіст України Євген Баров. Упродовж своєї 42-річної практичної журналістики він нетипово для медійників радянської доби вирізнявся живими радіорепортажами, сюжетами, програмами, публікаціями і нарисами. Євген Ігорович одним із перших не лише в нашому краї, а й загалом в Україні ще наприкінці радянської доби проводив прямі ефіри. У його програмах уперше про себе заявили на всю країну ледь чи не всі нинішні місцеві зірки естради.

Загалом спектр тих, у кого брав інтерв'ю Баров, дуже широкий - від глав держави до механізатора. І всіх він вважає постатями, бо стверджує, що з нецікавими людьми ніколи би не спілкувався. У свої 70, ювілей Євген Ігорович відзначив 2 липня, він і надалі залишається таким же жвавим, енергійним і цікавим, яким ми його пам'ятаємо в ефірі обласного та національного радіо. У своє професійне свято - Де́нь працівників ра́діо, телеба́чення та зв'язку́ Євген Баров розповів про свій шлях до радіожурналістики і працю в цій медійній царині.

"Народився у сім'ї випускового редактора друкарні і робітниці фабрики "Подолянка"

- Євгене Ігоровичу, Ви народились і виховувались в інтелігентно-робітничій атмосфері.

- Я народився 2 липня 1948 року в приміському Петрикові у сім'ї випускового редактора друкарні газети "Вільне життя" і робітниці фабрики "Подолянка". Там розпочався мій життєвий шлях, оскільки родом із цього села походила моя мама. Уже через рік ми пере­бралися до Тернополя на вули­цю зі смішною назвою Гусяча. Жили там, де зараз розташований ресторан "Ковчег", що тепер на вулиці Живова. А тоді у цьому місці понад річкою залишилось з десяток вцілілих від війни хатинок.

- Тож Ваш не менш відомий, як журналіст, батько потрапив на радіо не одразу?

- До цього його навіть змусили економічні обставини. У друкарні тато отримував місячну зарплатню в 400 карбованців. А жилося у повоєнному Тернополі дуже бідно. Для прикладу, буханець хліба на базарі вартував 120 карбованців. Тож їхніх із матір'ю спільно зароблених грошей ледве вистачало, щоби прогодувати себе і нас із сестрою. Батько також у вільний час рибалив на Сереті, і це певною мірою допомагало нам якось прохарчуватися. Згодом уже в зрілому віці тато вступив на заочне відділення журналістики Львівського університету і паралельно почав працювати на обласному радіо. І там знайшов себе як у фаховому, так і життєвому плані.

"Тато мені так "зігрів" одне скромне місце, що я більше тих мін до рук не брав"

- Ви виростали у перші після визволення Тернополя роки у майже вщент зруйнованому місті, з різними небезпеками, спричиненими наслідками війни. Чи не стикалися з такими "подарунками"?

- Таких небезпек було на кожному кроці. Ми, місцеві пацани, відшукували у завалах різну зброю. Знайшов автомат ППШ без приклада, повно було у формі ґудзиків і ковбасок німецького пороху. Нехтуючи небезпекою, нам було цікаво його запалювати. Знаходили й більш небезпечні речі. А маленькими протипіхотними мінами кидали один в одного. Тато,коли це побачив, то так "зігрів" мені одне, вибач, скромне місце, що я більше тих мін до рук не брав.

- Тож майбутній корифей пера і слова не зовсім був слухняним у дитинстві?

- Був як і всі діти - і слухняним, і трошки збиточним. Я був старшим у сім'ї. Через чотири роки народилася сестра Наталка, а згодом з'явився ще й братик... Старався допомагати батькові у городництві.

"Дуже люблю класти у землю зерно", навіть не кидати, а так ніжно "класти"

- Мене дивувало, що Баров - виходець із міста так правдиво описував сільськогосподарську працю і трудівників села у програмі "Господар", яку ми разом з Вами, а також три Ярослави, теж три "Б", - Бенза, Бачинський і Бідочко, а також Лариса Осадчук та Оксана Цвик свого часу вели на обласному радіо.

- Слід зауважити, що й мій бать­ко теж був міським жителем і ніколи не жив у селі, але він дуже любив землю та цінував працю її трудівників. Де б ми не жили, він знаходив місце, де розбивав грядки і садив горо­дину. А мене як найстаршого з дітей брав собі на допомогу. Тож уже з 4-річного віку я садив з ним картоплю. Дав мені маленьке відерце, бо великого я ще не міг підняти. Тато копав ямки, а я в них кидав картоплю. Також із тих пір батько учив мене відрізняти корисні рослини від бур'яна.

- Тож підґрунтя для майбутнього сільського оглядача і дачника було закладено Ігорем Баровим ще у Вашому ранньому дитинстві?

- Справді, любов як і до журналістики, так і до землі мені передалася від батька.

Досі весь вільний час присвя­чую дачним справам поблизу села Буцнів. Тепер майже усе літо проводжу на дачі і дуже люблю, цитуючи Олександра Довженка, спогади якого друкували у журналі Коротича "Огоньок", "класти у землю зерно". Навіть не кидати, а так ніжно "класти" і "щоб воно проізростало". Хоч ти розумієш, що з тієї дачі не розбагатієш, а отримуєш задоволення від того, що ти посадив і воно виросло здорове і без нітратів.

"Давалися мені й точні науки, але серед школярів я таки вирізнявся своїми творами"

- Як Вам давалися перші ази шкільної науки, чи охоче освоювали їх?

- У 1955 році ми переїхали на вулицю Леніна (тепер - Руська), навпроти "Бурячка", де тепер відділення "Приватбанку". На двох поверхах цього під'їзду розташовувалася редакція обласної газети "Вільне життя". І саме в її дворі моєму батькові дали квартиру. З її вікон я бачив першу школу, до якої й пішов у перший клас. Ми переїхали туди влітку, саме за декілька тижнів до початку навчального року. Коли мені виповнилося сім років. З дому я чув дзвінок і навіть встигав добігати на урок.

Одразу ж записався до бібліотеки для дітей і юнацтва, яка була в нашому дворі, і став її активним читачем. За це мене на різні свята навіть відзначали грамотами. Також це позитивно вплинуло на техніку мого читання. Коли ще чимало з однокласників робили це по складах, я вже вільно читав і не тільки шкільну літературу. У школіі бувало різне, але загалом я жадібно пожинав плоди навчання.

- Оскільки свого часу ми разом працювали майже десять років і певний період навіть проживали в одній багатоповерхівці, знаю, що до Вашого становлення у мовному розвитку доклалася одна з найлегендарніших педагогічних постатей Тернополя й області - Андрій Гайда!

- Коли цей ВЧИТЕЛЬ (справді з великої літери) прийшов до нас у восьмому класі, то він докорінно змінив ставлення учнів до уроків української мови та літератури. Розпочав з опитування, хто і як знає творчість Шевченка. Хтось знав напам'ять "Садок вишневий коло хати", хтось один куплет "Заповіту" чи "Реве та стогне Дніпр широкий" та й оце все. Він так послухав, бачу на обличчі педагога смуток. Тоді Андрій Іванович сказав: "Ну нічого! Я вас навчу Шевченка любити!" За цю фразу учителя, якого тоді за націоналістичні погляди переслідували відповідні каральні та компартійні органи, могли й навіть покарати. Але Гайда був небоязкою людиною.

- Знаю, що Андрій Іванович гордився Вами як своїм вихованцем навіть тоді, коли Ви були ще його учнем?

- Ця людина настільки вміла висвітлити тему, що мені досить легко і навіть цікаво було відобразити її у творах. Видно, що моя манера викладу імпонувала йому. Бо Гайда не раз влаштовував публічне чи­тання моїх творінь і в учительській, і в пара­лельних класах... Батько вчив мене викладати власні думки у творах, а не списувати чиїсь цитати із критики. Він настановляв мене до самостійного мислення і казав: "Женя, нехай у тебе буде не така вже витончена думка, але це буде твоя. І саме це стало мені дуже важливим для майбутньої професійної діяльності. Тож учитель від Бога Андрій Іванович Гайда разом з моїм батьком заклали в мені основи, які стали підвалинами для журналістської діяльності.

- Тож, судячи з усього, Ви були природженим гуманітарієм. А як школяреві Євгену Барову давалися точні науки?

- У школі загалом я вчився непогано. Оскільки у мене було лише чотири четвірки, а все решта - п'ятірки. Давалися мені й точні науки, але серед школярів я таки вирізнявся своїми творами.

"Трапився випадок, коли через обставини я знехтував принципом справедливості"

- А чи вирізнялися Ви серед однолітків поведінкою, вчинками тощо?

- У мене було загострене почуття справедливості, і це помічали ледь чи не всі оточуючі. Міг, як кажуть, межи очі сказати педагогові свою думку щодо несправедливого оцінювання ним учнів. І це вчителі, зрозуміло, не завжди сприймали як належне. Але трапився випадок, коли через обставини я знехтував цим принципом. У нас був один хлопчина, який виділявся з-поміж інших підступом і підлістю. Одного разу він настільки вивів із себе нашу класну керівничку Наталію Іванівну Житник, що вона в пориві назвала його "бидлом".

- Як Ви з іміджем справедливого на весь клас сприйняли те висловлювання з уст педагога?

- Нас вразило не стільки це висловлювання, як нікчемна поведінка однокласника.

Зухвалець хоч і був низького зросту, перестрибнув через декілька парт і побіг на вокзал, де в районі теперішнього ресторану "Тропік" в одній із майстерень ковалем працював його батько. Той у своєму довгому фартухові з брудним від роботи обличчям і чорними мозолястими руками увірвався разом із сином до класу і вигукнув: "Як це можна мого сина називати бидлом, то поляки до 1939 року так називали українців! Я буду скаржитися в обком партії і навіть у ЦК напишу!"

- Чий бік конфлікту Вам дозволила совість обрати?

- Я побачив, що наша вчителька, яка була доброю, порядною людиною і хорошим педагогом, то почервоніла, то побіліла. Усі ми зрозуміли, що зловісна фраза просто вирвалася в неї і була спровокована негідником. У свою чергу винуватець інциденту шукав підтримки в однокласників. Усі принишкли, бо тоді були ще семикласниками і нам ледь виповнилося по 14 років. Тоді він звернуся до мене: "Баров, скажи, ти чув, що вона так сказала?" Глянув на Наталію Іванівну, до сьогодні пам'ятаю її вираз обличчя. Я, пацан, зрозумів, що від мого слова може залежити доля людини. Тож я, опустивши очі, йому відповів: "Ти знаєш, я цього не чув!" А він мені: "Ех ти, справедливий…" - і знову зухвало перестрибнув через парти і подався геть із класу. Його батько ще трохи пошумів, але побачивши, що підтримки немає, подався услід за сином.

"Уся фабрична молодь очікувала перед радіоприймачем, коли ж буде новина про наш концерт"

- Ваш шлях до журналістики був досить тривалим і спершу своє майбутнє Ви навіть не пов'язували з ним?

- Зізнаюся, хоча тобі про це вже, мабуть, колись уже й говорив, що справді одразу не прагнув пов'язувати свою долю з журналістикою. Бачив приклад тата, який і у вихідні, і в свята бігав на різні події, заходи, інтерв'ю чи репортажі, а ледь чи не весь свій вільний час ще й їх розписував. Найбільше, що мені не подобалося у його роботі, - це розшифровувати матеріали, що було однією з вимог тодішньої підцензурної епохи у вітчизняній журналістиці.

- Але сама галузь радіо, судячи з того, що ви подавали документи для вступу на радіофізичну спеціальність, Вас приваблювала?

- Після закінчення школи я справді вступав на від­ділення радіофізики у Київському університеті, проте Тоді у нас із твоїми батьками були здвоєні випуски - 10 і 11 класах. Відповідно виникли небачені до цього величезні конкурси для вступу на всі без винятку спеціальності до вищих і сереньоспеціальних навчальних закладів. І мені для зарахування до Київського університету забракло лише півбала.

- Після невдалої спроби вступити до столичного університету Ви працювали робітником на галантерейній фабриці, а коли ж таки дебютували в радіосправі?

- Я не міг сидіти без діла, тай час тоді був такий, що непрацюючих, якщо ти не студент не було. Влаштувався фурнітурником на Терно­пільську галантерейну фабрику "Подолянка", а у вільний від роботи часі співав там у місцевому самодіяльному ансамблі. Тоді модні були поїздки саме робітничих творчих колективів у села. А наш виступ у Калагарівці Гусятинського району зібрав ущент заповнений місцевий клуб. Ми навіть побоювалися, що він від цього лусне. Виступ пройшов із небаченим успіхом і великими оваціями. Коли я повернувся додому, одразу ж поділився враженнями від поїздки з батьком. Він зі сходу запропонував це все викласти на папері. Прочитавши написане, порадив са­мому прийти на радіо і прочитати цю новину. Так і відбувся радіодебют Євгена Барова, котрий ледь не зірвав роботу цілої зміни. Уся фабрична молодь очікувала перед радіоприймачем, коли ж буде новина про наш концерт. Сюжет був лише декількахвилиним, а я був популярним на своєму підприємстві ще тривалий період.

"У журналістській роботі практика дає 80 відсотків професійності"

- Ви мали вже, говорячи нашою мовою, перших вдячних слухачів. Ця популярність нарешті спонукала Євгена Барова до радіожурналістики?

- Можливо, до радіо і навернула. Бо ще перед службою у війську я почав працювати звукооператором в телерадіокомітеті. Паралельно з цим, оскільки був працюючим, то вступив на вечірнє відділення Тернопільського філіалу Львівського політехнічного інституту за фаховим напрямком промислове й цивільне будівництво. Навчався там разом із нинішнім директорм ВО "Вартра" Василем Васильовичем Щиренком, який навіть списував у мене хімію. Відучившись півторароку і навіть здавши іспит із "накреслельної геометрії", який уже був дипломним, мене призвали на два роки до війська. Саме там я остаточно визначився з професією.

- Себто, демобілізувавшись з армії, Ви не продовжили навчання у політехнічному, а подалися в журналісти?

- Я ще певний період пропрацював звукооператором, але вже усвідомлював, що технічний бік радіо - не мій, а вбачав своє майбутнє у гуманітарному. Звісно, що до цього мене постійно підштовхував батько, який неодноразово наголошував: "Женя,я бачу в тобі талант до журналістики, ти вмієш мислити, передати думки а папері та словесно відтворювати їх!". Тож фізика відпала, а радіо залишилося. Я, звичайно, хотів було поступати на стаціонар, але тато на це слушно зауважив: "Коли ти закінчиш через 5 років навчання, то твої ровесники із стаціонару увійдуть у практичну журналістику недосвідченими. А ти вже за цей час набудеш необхідного досвіду і певного фахового рівня. Бо, повір мені, у журналістській роботі практика дає 80 відсотків професійності". І я згодом переконався у правоті батькових настанов.

- А як Ви, працюючи техніком, здобували практичні навики із радіожурналістики?

- Працюючи на радіо звукоопера­тором, я у вихідні постійно бігав на різні події - готував до ефіру свої репортажі та ін­терв'ю. За батьковими настановами розвивав у собі вміння вислуховувати, розпитувати, цікавитися, зна­ходити контакт з людьми. А за рік навчання мене перевели на творчу посаду - кореспонден­том Тернопільського обласно­го радіо. І тоді мені, знаючому специфіку звукозапису і вміючи враховувати шуми, навіть став у пригоді звукооператорський досвід. Наш тодішній очільник Василь Герасимович Лопата мене привів у відділ вістей, яким завідував Ярослав Бенза. Там нас працювало троє на "Б" - уже згадуваний Бенза, Барна і Баров.

- Усі троє стали корифеями пера, мікрофона і, що найголовніше для журналістики, слова?

- Ярослав Бенза справді був неперевершеним майстром слова. Він настільки трепетно ставився до нього, що і мене цим заразив. Ти, ж бачив, як він буквально винушував у собі кожне слово, проговорював, перш ніж його занотовував на папері і видавав в ефірі своєї літератруно-мистецької програми "Медобори". Та й зрештою робив це в усіх радіопередачах і навіть на перший погляд у буденних інформаційних програмах.

Бенза

- Таке оточення талановитих журналістів і літераторів не могло позитивно не вплинути на ваш як мас-медійника розвиток? А кого крім батька, що природньо, Ви вважаєте своїм учителем у радіожурналістиці?

- Окрім справді творчої співпраці з нажаль уже покійним Ярославом Бензою на все життя щиро вдячний тодішньому власко­ру Українського радіо в Тернопільській області, моєму наставнику, також Заслуженому журналісту Ярославу Гавриловичу Гульку. Ще на початках моєї журналістської діяльності саме він помітив, що мені до­бре вдаються живі репортажі та інтерв'ю і проклав їм шлях до загальноукраїнського ефіру. Він потім зв'язав мене з галузевими редакціями, з радіокомпанією "Колос", із промисловою та іншими редакціями. Мені почали з Києва дзвонити і замовляти матеріали. Тож наші з тобою колеги і старші товариші, серед яких і Славік Бенза навіть мені відверто заздрили. А Ярослав Гаврилович тоді казав: "Ти ще мене заміниш!". І як у воду дивився.

Ярослав Гулько

Власне цю людину поряд із своїм батьком вважаю своїми вчителями як у радіожурналістиці, так і загалом у нашій професійній діяльності.

"Після публікації у "Вільному житті" відчував себе героєм, але після слів Володимира Сіробаби зачинився у туалеті й заплакав як дитина"

- Окрім того, що Ви - відомий радіожурналіст, ще й знаний публіцист. Коли вперше з'явилася Ваша стаття у друкованих ЗМІ?

- На першому курсі, коли у жовтні поїхав до Львова на першу ж настановчу сесію, у газеті "Ізвєстіє" вийшла стаття під назвою "Дівчина із Бреста" про Клавдію Шалікову, яка в 14 років, як і наша відома диктор Галина Петріна Костянтинова, стала бійцем і воювала в одному взводі з Анатолієм Живовим, чиє ім'я нині носить одна з вулиць Тернополя. У газетній публікації, можливо при друку (набір текстів тоді здійснювали набором в самих видавництвах), була допущена фактична помилка, де замість слова Тернопіль написали Тирасполь. Оскільки ця жінка проживала у Львові, а я на той час там перебував на сесії, то батько надіслав мені листа з вирізкою з газети і з проханням провести журналістське розслідування. Через паспортний стіл я дізнався адресу цієї жінки. Я подарував Клавдії Іллінічні, котра внасолідок важкого фронтового поранення була напівсліпою, гвоздики і сказав про помилку в публікації у московському виданні. Вона сказала, що теж зауважила її і підтвердила, що разом із Живовим воювала в Тернополі. Жінка хвилююче прийняла з моїх рук квіти і почала розповідати про події 1944 року в Тернополі в гіршому розумінні газетною суконною мовою - дикторським текстом, мабуть виробленим під час різних виступів і інтерв'ю у ЗМІ. Для мене як прихильника живих матеріалів це віщувало провал - навіть не було сенсу цього записувати. Виговоривши обов'язкову програму, яку їй мабуть підготували відповідні органи, запропонувала випити чаю. І коли ми разом з фронтовичкою і її сином сіли за стіл, тоді я почав легенько розпитувати Клавдію Іллінічну детальні епізоди визволення нашого міста. Розплакавшись, уже людською мовою у невимушеній формі вона розповіла про визволення Тернополя.

- Чи постали тоді перед Вами якісь до цього невідомі деталі, що передували 15 квітню 1944 року.

- По-перше, Клавдія Шалікова розповіла про останні хвилини життя Анатолія Живова, який ціною власного життя зробив кардинальний поворот у визволенні від окупантів центральної частини Тернополя. За її словами, ледь чи не в кожному підвалі міста, яке історики і тодішні журналісти назвали другим Сталінградом, німці встановили кулеметні гнізда. А вагомість взяття міста для майбутнього наступу на захід підтверджувало те, що для визволення Тернополя командування підбирало сюди бійців навіть з інших фронтів з досвідом попередніх на зразок того ж Сталінграду вуличних боїв, - стверджувала Клавдія Іллінічна Толю Живова вона на все життя запам'ятала як щиру і добру людину. Його однополчанка детально оповіла, як Анатолій йшов на взяття амбразури в центрі Тернополя, через яку захлинулося чимало атак радянських і військ і загинули соті визволителів. Вона словесно відтворила як однополчани підтримували його вогнем, стріляючи по вікнам тюрми, а вперто обороняючі німці кидали в бік Живова гранати. Схвильовано зі сльозами на очах розповіла про те, як поранений Анатолій перед самим кулеметним гніздом піднявся на весь зріст і своїм тілом накрив амбразуру. Власне після цього весь полк піднявся і взяв тюрму.

- Такий запис можна було вважати неабияким успіхом для початківця. Як Ви зробили з нього матеріал і як на це відреагувало Ваше оточення??

- Так, як вже попередньо говорив, ми з батьком ставили собі за мету спростувати помилку в московському виданні, що стосувалася воєнної історії Тернополя. І я написав статтю під назвою "У гостях в Клавдії Шалікової" і за порадою батька заніс її рукопис до редакції "Вільного життя". За браком досвіду написав багато, бо вдавався у різні дріб'язові другорядні деталі. Тодішній відповідальний секретар обласної газети, відомий журналіст Мінц на моїх очах ручкою раз по раз перекреслив одну, другу, третю сторінки, а мені ледь серце не покраялося. Наче моє дитя хтось різав. А він мені, тоді ще початківцю доброзичливо вказав на промахи і порадив: "Відкидай другорядні деталі, бо за ними губиться основний зміст". Хоч третину з мною написаного Мінц викинув, але у "Вільному житті" цей матеріал за моїм підписом зайняв півполоси. Коли його надрукували, відчував себе героєм, бо спростував помилку в "Ізвєстіях" і моя стаття потрапила на шпальти найвідомішого у краї видання. Але опустився на землю, після того, як показав публікацію нашому багаторічному дикторові і моєму приятелеві Володимиру Сіробабі.

Сіробаба і Костянтинова

Я гордо показав йому публікацію. А Володя, переглянувши її, за що я навіть на нього образився, врізав: "Відчуваєтся рука старшого Барова!". Після цих слів диктора я зачинився у туалеті і заплакав як дитина.

"Володимир Ячмінський примчав на прямий ефір у тапочках і спортивному костюмі"

- Такі речі проходили ледь чи не всі діти журналістів, які продовжили династію батьків. Але Ви досягли у журналістиці не лише обласного, а й всеукраїнського рівнів визнання. Як це сталося?

- Після того, як Ярослав Гулько звільнився з посади власкора Українського радіо виникла вакансія. І серед претендентів на неї навіть був і мій батько, але щось там Києві перегралося. Зі столиці до нас направили Олександра Кураксу, який навіть не приховував, що приїхав до Тернополя з кар'єрних мотивів лише на декілька років, щоб потім повернутися на підвищення у Держтелерадіо України. Щоправда, Саша залишив Тернопіль за сімейних обставин. У Києві померла його сестра, в якої стали сиротами двоє неповнолітніх дітей і Куракса змушений був опікуватися ними. На його місце прибув Євлампієв, який, за словами керівників Українського радіо, не вписався в творчий процес і довго не попрацював власкором. А я продовжував співпрацювати з різними редакціями головного радіоканалу тоді ще в УРСР і коли виникла потреба у новому власкорі в Тернопільській області, то запропонували вакансію мені. Сталося це у місяць напередодні Чорнобильської трагедії - 1 квітня 1986 року. Тож із майже 42 років у практичній журналістиці 25-ть з них я був власкором.

- Ви у вітчизняній радіожурналістиці були одним із першопрохідців прямих ефірів?

- Мені дуже пам'ятна передача "У нас на Тернопіллі", з якою упродовж 15 років виходив у прямому ефірі на каналі "Промінь". Оскільки вона звучала на всю країну, то не лише я як ведучий, а чимало тоді початкуючих, а нині відомих артистів через неї заявили про себе на всю державу. Назву лише прізвища Наталки Бучинської, Оксани Пекун, Віктора Павліка, Володимира Вермінського, Андрія Підлужного. Пишаюся, що одним із перших розповів про них та багатьох інших зірок на всю Україну.

- Творчі люди, зірки - люди особливі, чи не виникало у Вас під час прямих ефірів курйозів?

- Звісно, що були. Ледь чи не до інфаркту мене не призвів курйозний випадок із народним артистом Володимиром Ячмінським, якого я запросив у студію наступного після його 60-річчя дня. Як нині пам'ятаю, що домовилися зустрітися у понеділок о 10.20. До нашого виходу в прямий ефір залишаються лічені 20, 15, ще менше хвилин. Телефоную до Володі додому на "Дружбу", а у відповідь чую сонний голос: "То що, хіба вже та година?!" Щоправда примчав своїм автомо­білем, буквально разом із початком програми влетів у студію у домашніх тапочках, в спортивному костюмі.

"Я завжди шукав цікавих людей і більшість з моїх мовців були справжніми особистостями"

- За своєї професійної діяльності Ви мали змогу спілкуватися мабуть з усіма українськими президентами, багатька політиками. З ким із них Вам сподобалося брати інтерв'ю?

- Таких постатей було чимало, але найбільше сподобалося, як на мої запитання відповідав лідер Народного руху України В'ячеслав Чорновіл. По перше він був близьким, як журналіст мені за фахом, революційним романтиком, незаплямованою нічим людиною і справді неперевершеною особистістю.

Баров 3

- Окрім відомих на всю Україну постатей Вам і в радянські роки і в останні роки журналістської діяльності в програмі обласного радіо "Господар" довелося спілкуватися зі звичайними трудівниками. Вони, на Вашу думку, теж були непересічними особистостями?

- Я завжди шукав цікавих людей і більшість з моїх мовців були справжніми особистостями. Звичайно, що знав про кого пишу і кого записую. Окремих, не добре відомих широкому загалу, відкривав для себе і радіослухачів Я досі спілкуюся із механізатором із Мишковичів Ігорем Степановичем. Спілкуючись із ним на полі під час жнив, то Ігор Степанович як заговорив, то я аж рота відкрив. Мене вразила багата мова і вишукана думка простого працівника села, а як він цитує поезію Шевченка. Я йому тоді й досі при зустрічі кажу: "Ігоре Степановичу, ви якийсь дивний - надзвичайний комбайнер!".

- Ваш друг та наш спільний колега і товариш на жаль уже покійний Ярослав Антонович Бенза казав, що однією з підвалин журналістського успіху Євгена Барова окрім батьків є його дружина - пані Марія.

- Я цього не заперечую і щиро вдячний дружині за розуміння і підтримку в моїй діяльності, за надійний тил.

Баров 2

Я одружився в 31 рік, як кажуть уже був вигорілий кавалір для створення сімейного вогнища. Марія до цього перебувала в шлюбі, від якого має сина. Її перший чоловік трагічно загинув, а вже в нас народилася спільна донька. Тож Марія з Олечкою, моїми внучками та зятем Назаром - найрідніші для мене люди, якій й надихають мене жити і творити. Мої батьки померли 15 років тому, спершу тато, а через майже півроку за ним і мати. Сестра Наталя проживає у Тернополі, а молодший брат, який їздив у студентські роки в будзагони, осів у Сургуті. Донька з чоловіком і дітьми проживають у Києві. Ми з дружиною робимо і передаємо внучечкам, старшій із яких Софійці - сім років, молодшій Тамілочці -чотири. Раді, що можемо забезпечити їх екологічно чистим продуктом.

Баров 6

- Крім дачно-городницької, ви ще й замаєтеся громадською діяльністю з вшанування пам'яті одного з Героїв Небесної Сотні та загиблих учасників АТО, а також продовжуєте недовершену справу нашого творчого побратима Ярослава Бензи?

- Якщо пригадуєш, майже два роки тому я дав статтю "Освячення пам'яттю" у "Вільному житті" і паралельно в очолюваному тобою "Тернополі вечірньому" про збір коштів для зведення пам'ятника на подвір'ї 12 школи її вихованцеві Герою небесної сотні Тарасу Слободяну і загиблим в АТО колишнім випускникам школи Павлу Римару та Павлу Басу. Наша ініціативна група періодично збирається у кабінеті заступника міського голови Леоніда Бицюри і справа потихенько просувається.

Щодо Ярослава Бензи, то торік ми презентували його збірку "Абомовня", нині продовжую готувати до друку його інші твори, в тому числі й переклади.

Баров 5

- Ви є автором слів до уже відомих пісень. Чи продовжуєте писати поезію?

- Із моїх відомих поезій, на слова якких лягла музика це у виконанні нашого землякаВасиля Дунця"Запізніла любов", "Сонячні веснянки". Є й, інші, але чи писатиму далі? Це не залежить від мене, а натхнення приходить від Всевишнього і людей. Тож, чому би ні!

Баров 4

- На завершення, молодий чоловіче, як я Вас завжди називаю, вітаю Вас із професійним святом і зичу Євгенові Барову міцного здоров'я, великого людського щастя, ніколи не згаснучої у різних проявах наснаги до творчості і збуття усіх мрій?

- Щиро дякую за привітання! Як радій ник вітаю усіх наших колег із професійним святом! Як кожен українець мрію, щоб нарешті припинилася війна, щоб не приходило трагічних повідомлень зі сходу країни. Щоб ми ходили лише на зібрання з приводу світлих, а не трагічних подій. Нехай усім щастить!

Спілкувався Олег ЛІВІНСЬКИЙ.


Джерело -http://www.gazeta1.com

Теги →

Розповсюдити

Використання матеріалів сайту дозволяється при умові посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на сайт t-v.te.ua.

Редакція газети «Тернопіль вечірній» (t-v.te.ua) може не розділяти точку зору авторів статей і відповідальності за зміст перепублікованих матеріалів не несе.