Один із метрів сучасної тернопільської і загалом вітчизняної журналістики Василь Томин розпочав свою трудову діяльність в інформаційній сфері напередодні перебудовчих процесів і за його участю творилася низка найпопулярніших у краї друкованих видань. Василь Адольфович був одним із керівників молодіжки "Ровесник", міжобласного видання "Західна Україна" і першої у краї спортивної газети "Гол". А коли його призначили головним редактором "Тернополя вечірнього", у газеті відбулося відродження. Нині Василь Томин є відповідальним секретарем обласного видання "Свобода" і власкором австралійського SBS Radio в Україні. Цей журналіст працює за принципами професійності, правдивості й порядності, а свою діяльність винятково спрямовує на користь людей.

"Писати навчила мама, яка пропрацювала секретарем сільради"

- Василю Адольфовичу, нині Ви - відомий журналіст і медіаменеджер, тому природнім буде перше запитання навіть не те, у якій родині народився Василь Томин, а хто його навчив писати? Мабуть, батьки?

- Я народився у 1959 році в Підгаєцькому районі, у 60-х його приєднали до Бережанського, а зараз знову є мій рідний район, котрий у 90-х відродили. Писати мене навчила моя мама, яка в Угринові 25 років пропрацювала секретарем сільської ради. Тобто у нас вдома було дуже багато різної писанини - протоколи, звіти, рішення місцевої ради тощо. А мій батько був кравцем. Він шив усе, що тільки можна було: і костюми, і пальта, і шапки, і сорочки. До нього приходили з багатьох сіл люди, то він зранку до ночі за тією машинкою сидів.

- Ми знаємося десь із чверть століття. Перше враження, яке Ви на мене справили, - це те, що Василь Томин - дуже серйозна людина. А якою Ви були дитиною?

- Як і у всіх дітей у мене бувало різне. Якихось дуже збитків ані батькам, ані іншим дорослим не завдавав. Але інколи за свої вчинки доводилося червоніти. Село Угринів розташоване під горою, а внизу школа, дві вулиці, людські оселі і господарки. Одного разу ми, дітлахи, забралися на ту гору і з неї покотили великі камені. Через одне подвір'я так просвистало, що мало не зачепило жінку. Нам за це не було нічого, але довелося вислухати сварку і повчання.

"Шлях до факультету журналістики пролягав через… будівельний технікум"

- До яких предметів більше мали вподобання?

- Звичайно, що до гуманітарних, але не тільки. Я також дуже любив геометрію, в якій бачив практичне застосування. Як зробити, наприклад, на природі, не маючи майже нічого, прямий кут тощо. Мав тягу до креслень.

- Ви, мабуть, як і більшість журналістів вирізнялися творами серед однокласників та школярів?

- Я би не сказав, що дуже вирізнявся в цьому серед учнівського загалу, але те, що я навчився писати твори в Угринівській восьмирічці, проявилося, коли вступав до університету. Після будівельного технікуму, який закінчив з червоним дипломом, міг поступити за спеціальністю до політехнічного інституту без жодного екзамену, але я все-таки пішов на журналістику. Першим вступним іспитом був твір, який я написав на відмінно і вже інших екзаменів не здавав.

- Тобто Ваш шлях до факультету журналістики Львівського державного університету пролягав через будівельний технікум. Чому так у юнацькі роки вагалися у виборі професії?

- Це було після дев'ятого класу. Поступав до будівельного технікуму і після восьмого класу, але мені забракло 6 сотих бала - був третьою людиною у списку абітурієнтів, яка не пройшла за конкурсом. Тож я пішов до Підгаєцької середньої школи і після закінчення дев'ятого класу знову вступав до будівельного технікуму. І цього разу успішно. До того ж мені було легше вчитися на першому курсі, бо чимало вчили тих же загальноосвітніх предметів, що й у дев'ятому класі. Можливо, це й дало мені великий заділ для загалом успішного завершення навчання у технікумі. Бо як себе одразу покажеш, так і тебе сприйматимуть викладачі упродовж усього навчального процесу. Тож справді мій шлях до факультету журналістики Львівського університету пролягав через будівельний технікум.

- У Вас там, мабуть, були кращі оцінки, аніж у школі?

- Так, у школі в мене був середній бал 4,5, а в технікумі - відмінно. Зауважу, що половина з тих, хто разом зі мною поступав до цього навчального закладу, були з похвальними листами за восьмирічку, а половина, як і я, складали іспити. А закінчили технікум на червоний диплом лише двоє - один із тих, хто поступав до нього з атестатом із відзнакою, і я як представник тих, хто потрапив до цього навчального закладу на загальних підставах.

"Кинув сокиру, взяв ручку і папір та взявся писати вірша"

- Для здобуття професії будівельника Ви доклали чимало зусиль, здолали перепони на цьому шляху і досягнули успіху. Чому ж тоді не продовжили освоювати фах зодчого, а вирішили стати масмедійником? Хоча обидві ці професії - творчі.

- Я у технікумі трошки допомагав писати сценарії, готувати тематичні вечори, брав участь у літстудії, виступав на різних заходах у своєму та в інших навчальних закладах. Зрештою моя мама й дотепер любить згадувати, як я, ще навчаючись у будівельному технікумі, одного разу приїхав додому. Батьки поралися по господарці, а я вирішив їм допомогти наколоти дров. І тут, каже, ні з того, ні з сього Василь кинув сокиру й кудись побіг. Мама перелякалася, думала, що палець відрубав або поранився. Тож побігла услід за мною до хати. А я взяв ручку і папір та став писати якогось вірша. Мене тягнуло до поезії і публіцистики.

Тоді, щоби поступити на факультет журналістики, треба було мати публікації у періодичній пресі. Мої дописи друкували у бережанській районці, мав також одну публікацію у всеукраїнському гумористично-сатиричному журналі "Перець". Це була усмішка "Канарейки". Тож хоч до вступу у Львівський університет я навчався за будівельним фахом, але під час навчання у технікумі і до цього я писав вірші та гуморески. І мені це хотілося робити й надалі.

- І Ви тоді поєднали свою долю з журналістикою?

- Вважаю, що насправді це відбулося швидше, просто тоді я цього ще не усвідомлював. Якщо брати першу публікацію у бережанській районній газеті "Нове життя", то цього року виповнюється 40 років моєї журналістської діяльності. А професійної майстерності мене навчили саме в університеті на факультеті журналістики. Цьому я завдячую моїм викладачам. Передусім нашим відомим землякам, професорам Львівського університету - на жаль, уже передчасно спочилому уродженцю Олієва Зборівського району, професору Володимиру Йосиповичу Здоровезі, а також уродженці Золотого Потоку Бучацького району Олександрі Антонівні Сербенській, яка була моїм куратором і викладала українську мову. Ці люди і, звичайно, інші викладачі дали у моєму професійному становленні дуже багато.

"На Хмельниччині "курйозно" попрактикувався у газеті і пограв у футбол"

- У студентів-журналістів не менш цікавою за навчання була практика.

- Майже кожна практика була цікавою. Пригадую своє стажування на другому курсі у районній газеті в Городку, що на Львівщині. Практика мала тривати два тижні, але я її норму виконав за тиждень і мене завчасу відпустили додому. На п'ятому курсі приходжу на розподіл, а з цієї районки мені прислали виклик на роботу. Три роки пам'ятали і запросили працювати до своєї редакції.

Цікавою була моя практика в обласній газеті в Хмельницькому. Там у першу ж найближчу неділю я поїхав з командою редакції та друкарні грати у футбол в село. Їхали у маленькому редакційному "бобику". В цьому матчі якийсь потужний захисник команди суперників так кинув мене до землі, що в мене опустилася рука. На місці мене вирішили й вилікувати від забою. Привели до якоїсь бабці-знахарки, яка начебто вміла вправляти руки й ноги. Вона запитала мене: "Ти хто?" Я кажу: "Буду журналістом. Вона мені: "То тримай олівця". Пробачила, що я тримаю, і каже: "Якщо тримаєш, то нічого поганого з тобою не буде. Можеш іти на роботу".

- Вилікувала "словесно", чи таки довелося звернутися за допомогою до кваліфікованого медика?

- Таки довелося. У понеділок приходжу до редакції, права рука спухла. Писати не можу, а практику проходити треба. Колеги мене пожаліли й відправили лікуватися додому. Уже в Підгайцях у поліклініці в руці виявили тріщину. Тож для мене практика завершилася. Хлопці мені її зробили, доки я лікувався. Ось так на Хмельниччині "курйозно" я попрактикувався у газеті і пограв у футбол.

"Працюючи у бережанській районці, жив у Раю"

- Тож із практикою Вам не завжди таланило, а чи пощастило з розподілом на роботу?

- Тут теж була цікава ситуація. Хотів працевлаштуватися вдома у бережанській районці. Але там на той час вільного місця не було. А щоби не потрапити кудись далеко, поїхав у Теребовлю, бо домовився з редактором місцевої газети, що мене туди візьмуть на роботу. А коли прийшов на розподіл щодо майбутнього працевлаштування, то на мене очікували виклики аж із трьох районок - з Городка Львіської області, з Теребовлі і Бережан. Там тоді вже теж з'явилося вільне робоче місце. Тодішній декан факультету Цьох сказав: "Ну, Ви, Томин, нарозхват. Куди підете?" Я йому кажу, що піду туди, з ким домовлявся і кому обіцяв - у Теребовлю. Бережани ж вибрав мій однокурсник, нинішній головний редактор теребовлянської районки Анатолій Ткач, якому звідти було ближче добиратися до рідної Львівщини. Але кінцеве призначення тоді робилося через обком компартії. Нас з Анатолієм прийняв тодішній керуючий сектором у справах преси Тринько, який зазначив: "Вибачайте хлопці, але Бережани сказали, якщо когось із вас візьмуть, то лише Томина. А якщо він відмовиться, то нікого".

Василь Томин (зліва) біля кореспондентського авто бережанської районки

- Доля зробила Вам обом своєрідний дарунок. Ви отримали змогу працювати в рідній районці, а Анатолій Ткач пройшов у Теребовлі шлях аж до головреда видання.

- Видно Господь вирішив і так мало бути. І так я опинився на роботі в Бережанах, де на перших порах висвітлював суспільне життя району. Моїм завідуючим відділом був Іван Теофілович Костельник - дуже прекрасна і доброзичлива людина. Він мені багато в чому допомагав, підказував, у нього я перейняв чимало професійного досвіду. Працюючи у бережанській районці, спершу жив у гуртожитку в Раю. Потім мене переселили з цього приміського мальовничого села в аналогічне помешкання, але вже ближче до редакції у самому райцентрі. Щоправда, у Бережанах я пропрацював не довго. Прийшов на роботу в серпні 1984 року, а вже через місяців зо два за мною приїхав редактор обласної молодіжки "Ровесник" Василь Іванович Теремко. Він стежив за моїми публікаціями і сказав, що хотів би бачити Томина у складі очолюваного ним творчого колективу. Але мені трошки було страшнувато за такий короткий термін роботи в районці йти працювати в обласну газету. І ми домовилися, що я ще набуватиму журналістського досвіду в районі. А коли буде наступна вакансія і Василь Іванович не передумає, то піду працювати в "Ровесник".

"Ровесник" був хорошою школою"

- Наскільки мені відомо, все так і відбулося?!

- Саме так. До того ж моєму переїзду до Тернополя передував цікавий факт. Ще працюючи у бережанській районці, я їздив від того ж "Ровесника" на Всесоюзний семінар молодих журналістів до Москви. Навіть перекладав свої матеріали російською мовою. На цьому семінарі мало відбутися обговорення публікацій, а також зустрічі з відомими журналістами та культурними діячами, серед яких мав бути Роберт Рождественський та інші. Але у перший же день семінару, а було це 10 березня 1984 року, нам повідомили, що він не відбудеться, бо помер генсек Черненко. Організатори нам придбали квитки додому. До відправки потяга я ще встиг оглянути деякі історичні місця у столиці Росії та дещо купити у ЦУМі. І повернувся до Бережан.

- Чи легко влилися у високопрофесійний колектив "молодіжки"?

- "Ровесниківцем" я став у 1986 році на перший святий вечір - 6 січня. Влитися у цей справді дуже професійний журналістський колектив було важко. Сам посуди, тоді в редакції працювали Степан Слюзар, Михайло Іващук, Людмила Овсяна. В одному кабінеті сидів із самим Борисом Демківим. З молодих там тоді працювали Надія Моховик і Світлана Мичко.

Легендарний "Ровесник" 80-их років (Василь Томин - другий зліва в другому ряді)

На перших порах навіть доходило до того, що хотів забрати речі і повернутися назад до Бережан. Але завдяки колегам, які згодом стали для мене найкращими друзями, Ярославу Мармашу і нині вже покійним Юрію Цвику та Богданові Приймаку, цього не зробив. Заспокоїли, сказали, ще трошки і притрешся. Словом, вмовили.

Ровесниківці різних років (Василь Томин - третій зліва в другому ряді)

"Фаховому становленню завдячую Теремку і Овсяній"

- І Ви не лише притерлися, а й виросли в професійному плані?

- Дуже вимогливим до журналістської професійності був головний редактор Василь Теремко. Треба добре, виважено подумати над заголовком до статті, щоби заохотити читача прочитати весь матеріал. У нинішній журналістиці цього мало хто дотримується, тому й навіть цікаві матеріали можуть не привернути уваги. Тож саме "Ровесник" був хорошою школою для моєї подальшої журналістської роботи.

- Ваше становлення як журналіста по суті відбувалося паралельно з демократизацією преси.

- Своєму фаховому становленню завдячую тодішньому головному редакторові і моїй завідуючій відділом Людмилі Овсяній, у яких я багато чого навчився із журналістського ремесла. А згодом демократизація дала нам можливість писати те, про що ми хотіли, і давати ту інформацію, яка необхідна була суспільству і кожній людині. Саме завдяки цьому й виріс тираж нашого видання.

- Подорослішавши, "Ровесник" переформатувався у видання "Західна Україна". Чим Вам запам'ятався період роботи в цьому виданні?

- Це був перехід, я би сказав, до якоїсь вищої сходинки. Мало того, що видання переросло з молодіжного в доросле, а й стало газетою трьох рад - Івано-Франківської, Львівської і Тернопільської, які навіть частково її співфінансували. Ми мали в кожному з регіонів Західної України своїх кореспондентів. А тираж видання сягав понад 50 тисяч примірників.

Відповіальний секретар Василь Томин під час формування чергового випуску газети

А запам'ятався цей період передусім творчим процесом. Журналісти бачили, що все, про що вони можуть написати, буде надруковано. Люди творили, писали нормальні актуальні для того часу матеріали, які я як відповідальний секретар старався відповідно проілюструвати. Заголовки і шрифти тоді в друкарні були паршивенькі. Володя Легкий розробив шрифт, ми його роздрукували фотоспособом на папері. Після цього окремо вирізали кожну букву і клеїли в заголовок. Усе робилося для того, щоб це гарно виглядало.

- У цьому редакційному колективі Ви пропрацювали аж до припинення друку "Західної України". Хоч це мало кому відомо, але на короткий період Василь Томин залишав його. Що Вас тоді змусило вдатися до такого кроку і повернутися назад?

- Справді я декілька місяців пропрацював у "Вільному житті", у відділі, який тоді очолював відомий тернопільський журналіст Арсен Паламар, з яким пізніше ми зустрілися і в "Тернополі вечірньому". До цього мене змусила незгода з одним із напрямків редакційної політики тодішнього очільника газети Володимира Андріїшина. Невдовзі його на посаді головного редактора змінив Степан Слюзар, який і запросив мене назад попрацювати відповідальним секретарем.

"Ідея створити першу в краї спортивну газету "Гол" належала Ярославові Мармашу"

- Ще одним цікавим етапом Вашого журналістського життя є обласна газета "Свобода".

- Після припинення друку "Західної України" усі члени колективу опинилися на роздоріжжі. Разом з Богданом Приймаком і Ярославом Мармашом шукали роботу і, завдячуючи нині вже теж покійному Миколі Ротману, отримали її у "Свободі".

Збірна журналістів Тернопілля перед матчем із тернопільською "Нивою" (Василь Томин - третій з правого боку в першому ряді)

- Ваша трійця саме у "свободівський" період започаткувала випуск першого спортивного друкованого видання у краї "Гол".

- Ідея створити першу в краї спортивну газету "Гол" належала Ярославові Мармашу, хоча до її видання доклалися й ми з Богданом Приймаком. Ярослав вів у ньому футбольну тематику, а я волейбольну. Тоді, окрім досі існуючої жіночої "Галичанка", ще й доволі пристойно виступала чоловіча команда "Надзбруччя" на чолі з Галієм Порфировичем Кравчуком. Ну а фоторепортажі з видовищних спортивних баталій забезпечував неперевершений майстер своєї справи Богдан Приймак. Пізніше до ігрових видів спорту ми додали і висвітлення інших змагань, тож змінили назву додатка на "Гол плюс". На жаль, через фінансові проблеми згодом видання зникло.

"Краще бути головою у мухи, аніж хвостом у слона…"

- У "Свободі" Ви вже були доволі успішним журналістом із нормальним на той час окладом. Чому погодилися за меншу зарплату взяти на себе ношу головного редактора газети "Тернопіль вечірній"?

- Я працював у виборчому штабі кандидата на посаду міського голови Тернополя Богдана Левківа, який, ставши мером, запропонував мені стати головним редактором офіційного видання місцевого самоврядування я. Однак його пропозицію я прийняв аж за третім чи четвертим разом. Тоді газету очолював Олександр Вільчинський, тож я не хотів іти, як то кажуть, на "живе місце". А в тому, що я таки погодився очолити цей колектив, зіграло роль двоє людей. Один із них нині вже покійний тодішній голова обласної організації Національної спілки журналістів Микола Лівінський. Він порадив: "Краще бути головою у мухи, аніж хвостом у слона. Тож краще бути головним редактором у маленькій газеті "Тернопіль вечірній", аніж перебувати хтозна і де у "Свободі". А головний редактор тієї ж "Свободи" Микола Ротман пообіцяв, що якби у мене у "вечірці" не вийшло з редакторством, то він візьме назад до своєї редакції.

Колектив "Тернополя вечірнього" сприйняв мене нормально. Єдиним неприємним моментом було те, що представляли мене як нового керівника не в редакторському, а в кабінеті заступника. Мій уже звільнений на той час попередник чомусь не залишив ключів перед приходом у редакцію Богдана Левківа…

Під керівництвом Василя Томина відбулося відродження "Тернополя вечірнього". Головний редактор разом із творчим колективом видання

- Ваше керівництво цим колективом вважають відродженням "вечірки".

- Після піку популярності видання за часів головного редактора Степана Слюзара його наступник не зумів зберегти потенціалу "вечірки". Позитивні зміни відбувалися в газеті, коли її очолював Іван Єлагін. Ми ж робили все, щоби видання було цікавим для читачів. А наприкінці 2003 року першими у нашому краї та одними з перших у державі підтримали Помаранчеву революцію. Ледь не щодня видавали спеціальні випуски про ситуацію в Україні та на Тернопіллі. А у повсякденній діяльності помаленьку зробили ремонти в приміщенні редакції, потихенько почали піднімати зарплату і гонорари для творчих працівників. Серйозно зайнялися комерційною діяльністю, у кожному з мікрорайонів Тернополя встановили рекламні щити. Тобто працювали на розвиток.

- Незважаючи на те, що саме Томин підняв рівень муніципальної газети, за наступної каденції міськради його "попросили"… Чи не образливим це було для Вас?

- Ображало лише те, що ми чотири роки працювали, примножували потенціал газети, самі заробляли гроші, а нам сказали, що ми те й робили, що проїдали кошти. Хоч колектив був невдоволений позицією мерії, я не перечив зміні керівництва редакції. Добре розумів, як і в моєму з Левківим випадку, прийшов новий міський голова зі своєю командою і новообраним депутатським корпусом. Звичайно, що вони прагнуть мати свого головного редактора газети, видавцем якої тоді була міськрада. А протистояння цьому могло лише зашкодити колективу.

Вечірківці різних часів у день 25-річчя "Тернополя вечірнього"

"Професійний журналіст комфортніше почувається у редакції, аніж у владних структурах"

- Після роботи у "вечірці" Ви подалися на адміністративну роботу в облдержадміністрацію. Чи не була вона для Вас як творчої людини нудною?

- В ОДА я займався винятково журналістикою. Готував прес-релізи, висвітлював позицію влади щодо того чи іншого питання, писав матеріали для її офіційного інтернет-видання. Тобто займався по суті тим же, чим і у професійній журналістській діяльності.

- Чому ж тоді повернулися до "живої" журналістики? Це покликання чи до цього змусили якісь обставини?

- І те, й інше. Звичайно, що професійний журналіст комфортніше почувається у редакції, аніж у владних структурах. Хоча, повторюся, і там я займався масмедійною діяльністю. А найбільше, що спонукало мене до зміни робочого місця, це на той час доволі низький рівень зарплати в облдержадміністрації. Коли мене запросили на роботу в "Свободу", то посадовий оклад відповідального секретаря був удвічі вищим за мою зарплатню в прес-службі ОДА. Зараз ситуація дещо змінилася, а тоді я змушений був шукати іншу роботу, щоби прогодувати сім'ю.

Журналісти газети "Свобода" різних років під час святкування ювілею видання

- Ви вже в доволі зрілому віці ще й освоїли новий для себе вид масмедійної діяльності.

- Так, довелось зайнятися ще й радіожурналістикою. Я уже понад 10 років є власним кореспондентом в Україні австралійської державної радіокомпанії, власкором австралійського SBS-Radio. Вона віщує на 74 мовах, у тому числі й українською. Інформую українців Австралії та Океанії про найважливіше, що сталося за тиждень у нашій державі. Після багаторічної роботи в друкованих ЗМІ дещо важко було адаптуватися до роботи у радіомовленні. Весь технічний процес - від запису звуків через їхню обробку, начитку тексту і монтаж матеріалу - треба здійснювати самотужки, а в Австралію відправляю уже повністю готову передачу. Зараз уже маю і в радіожурналістиці певні навики і досвід.

"Пішов на футбольну пенсію, але віддаю перевагу активному відпочинку"

- Вашим хобі досі залишається футбол чи маєте якісь інші захоплення , види відпочинку?

- Грав у футбол спершу за збірну рідного села, потім за команду технікуму. В університеті хоч рідше виступав за збірну, але постійно тренувався з нею. Потім грав за різні журналістські команди аж до 50 років. Після цього сказав: "Хлопці, досить! Віддаю вам замість себе сина, нехай грає. А сам іду на футбольну пенсію". Бо вже в моєму віці важко це робити. Хоча й надалі залишаюся палким уболівальником цього виду спорту. Нині віддаю перевагу активному відпочинку на дачі. У нас близько ділянки з відомим тернопільським журналістом Петром Гудимою, за порадою якого я свого часу її і придбав. Разом їздимо до Романівки, також полюбляємо рибалити.

За команду "Кореспондент", яка виграла чемпіонат області з футзалу у другій лізі, виступає Роман Томин

"Якщо не можете допомогти людям, то принаймні не заважайте цього зробити іншим"

- Василь Томин - не лише відомий журналіст, а й взірцевий сім'янин і батько трьох дітей.

- У нас із дружиною двоє доньок й один син. Рівно через рік і майже у ту ж годину після появи на світ старшої донечки народився ще один хлопчик, але помер у підгаєцькій лікарні. Старша донька уже має свою сім'ю, вирішив одружитися цього року й син. А молодша донечка закінчила шостий клас. Вона народилася, коли я працював у "Тернополі вечірньому".

- Я пам'ятаю цю вагому подію у Вашому житті. Вона стала навіть доброю традицією у "Тернополі вечірньому".

- З цією газетою у мене пов'язана ще одна життєва історія, котра стосується дітей. Коли народилася моя старша донечка, то Степан Слюзар привітав нас із дружиною з першою дитиною. У першому ж номері "вечірки" була надрукована фотографія моєї дружини з маленькою донечкою. Доля розпорядилася так, що згодом я мав піти працювати в "Тернопіль вечірній" і там народилася моя третя дитина.

- Берегиню свого майбутнього домашнього вогнища Ви знайшли в рідних місцях. Як це сталося?

- Познайомився зі своєю другою половиною під час студентських канікул. Моя дружина із Завалова. Там у середній школі вчилася і моя сусідка. Їй доручили написати сценарій до якогось свята, тож вона звернулася до мене за допомогою. Коли я до неї зайшов, то там і вперше побачив свою майбутню дружина, яка приїхала до подруги в Угринів. Пізніше, коли я грав у футбол за команду Завалова, стали частіше бачитися. Вона приходила вболівати за нашу команду. А серйозно почали зустрічатися з проводів до війська її родича, який у цьому колгоспі відав футболом і загалом спортом, куди мене як футболіста теж запросили.

Подружжя Василя і Галини Томинів разом із доньками Оксаною і Юлею та зятем Володимиром

- У чому Ви вбачаєте свій сенс у житті?

- Вважаю свою журналістську діяльність як можливість допомогти людям інформацією чи корисною порадою. Якщо роблю якийсь матеріал, то хочу, щоби він приніс користь тим людям, з якими я його роблю. Щоби вирішилися їхні проблеми, щоби допомогти їм здолати труднощі. Я навіть своїм дітям кажу: "Старайтеся людям допомогти! Якщо не можете, то принаймні не заважайте цього зробити іншим". Тож прагну допомогти кожному, хто цього потребує...

Олег Лівінський

Джерело -http://www.gazeta1.com

Теги → Василь Томин Особстості Тернопіль укрнет