Кетяг калини на могилу Дмитра Гнатюка
Не стало геніального Дмитра Михайловича Гнатюка…Відійшов за світи неповторний співак і талановитий режисер, непересічний педагог і громадський діяч, а разом з ним завершила свою ходу ціла епоха в історії нашої української культури. У глибокій зажурі - рідні і близькі співака та тисячі тих, кому випало щастя знати, спілкуватися, черпати наснагу у своїх творчих пошуках. Немало поцінувачів мистецтва Дмитра Гнатюка є і у нас на Тернопіллі, і вони, як ніхто інший болісно сприйняли звістку про непоправиму втрату. Погляд з близька - завжди об'єктивний, точніший, дозволяє бачити те, чого ніхто не помічав досі. Отже, спілкуємось із відомим тернопільським педагогом і громадським діячем Романом Півтораком і, звісно, насамперед цікавимось тим, як звела його доля із всенародним улюбленцем.
- Пане Романе, думаю, що не може не зацікавити наших читачів те, як ви вперше зустрілися з Дмитром Михайловичем і чим найбільше запам'ятався він Вам?
- Доля хоч і рідко, але дарувала мені щасливі миті зустрічей і спілкування з багатьма відомими і не тільки в Україні, але й у цілому світі людьми. І Дмитро Гнатюк у цьому сузір'ї - чи не найвеличніша особистість. Наша перша зустріч з ним відбулася завдячуючи також уже, на привеликий жаль, покійному режисеру Євгену Ваврику більше десяти років тому у столиці у товаристві відомого українського поета Віктора Герасимова (дай йому, Боже, ще багато років життя). З цього часу ми доволі часто зустрічалися , спілкувалися як в рамках підготовки і проведення фестивалів "Червона калина", на яких Дмитро Михайлович очолював журі, а я надавав посильну фінансову та організаційну підтримку, так і у зв'язку з іншими, чи тепер модно говорити, творчими проектами. Хочу одразу сказати, що такої колоритної людини, співбесідника, порадника, делікатного критика я у своєму житті більше не зустрічав і, мабуть, уже й не зустріну. Він ніколи не хизувався своїм талантом, численними званнями й титулами, а залишався надзвичайно скромною людиною. У той же час, вмів з властивим тільки йому ніжним гумором посміятися над тими вадами українців, які так вирізняють нас з - поміж інших народів світу: заздрість, чванливість, скнарість. Анекдоти, театральні бувальщини в імпровізації співака були неперевершеними і будуть у моїй пам'яті завше.
- Чи були у Вас, так би мовити, неформальні зустрічі і чим запам'ятався на них Дмитро Гнатюк?
- Геніальна людина, як відомо, геніальна у всьому. Ніякої пихи, жодного надування щік за ним ніколи не помічалось. Простота, скромність, повага до тих, хто знаходився поруч з ним, бажання створювати, скажімо, за столом таку ауру, яка б дозволяла всім відчувати радість від спілкування. Народний артист Радянського Союзу, Герой Соціалістичної праці, лауреат Національної Шевченківської премії, академік - ніколи не відмовляв, наприклад у виступі з невеличким концертом в очолюваному мною у той час Тернопільському ВПУ-4 ім. М. Паращука, залюбки фотографувався з учнями та працівниками закладу, дарував автографи навіть на звичайних листочках з учнівського зошиту. У перерві одного із фестивалів "Червона калина" я попросив співака сфотографуватися із присутніми на ньому членами моєї родини і він із радістю провів цілу фотосесію з моїм старшим сином Святославом, невісткою Лілею, онукою Олесею. У дні фестивалю , як правило , випадало моє день народження і " Многая літа" у виконанні Дмитра Михайловича - його безцінний подарунок. Повірте, тремтіння шибок на вікнах під час виконання пісенного віншування - це не алегорія, а реальність.
- Романе Євстахійовичу, мені також випала нагода спілкуватися з іншими тернополянами, які знали народного співака і вони, не змовляючись, назвали особливу сторінку у ваших зносинах з Дмитром Гнатюком. Можете розповісти про це нашим читачам?
- Із задоволенням. Правда, у Тернополі не дуже багато тих, хто близько знався з прославленим артистом. Назву лише декількох: це Юрій Воляник, Микола Люшненко, Ірина Смакула. На одній із зустрічей, яка проходила у гостинного господаря "Старого млина" Василя Гросуляка у день його народження, несподівано зайшла мова про Другу світову війну і Дмитро Михайлович став розповідати про ті страшні миттєвості, які довелося пережити особисто йому і його ровесникам у той час. Розповідь схвилювала усіх, хто був за столом, оскільки війна так чи інакше торкнулася усіх нас. І тут митець згадав чи не найстрашніший епізод, учасником якого йому довелось бути, а саме, коли радянська авіація безжалісно бомбардувала під Кам'янцем - Подільським тільки - тільки призваних в армію новобранців - галичан, буковинців, подолян, ще не навчених військовій справі та озброєних гвинтівками… однією на ціле відділення. Більше половини молодих хлопців загинули, навіть не зрозумівши, що насправді відбулося. У цьому ж "бою" згадалося із розповіді мого батька Євстахія Сильвестровича Півторака, у якому він також брав участь і я розповів про це Дмитру Гнатюку. Як і те, що деякий час батько брав участь у виготовлені танків на одному із заводів в Сибіру. І яким же було моє здивування, коли Дмитро Михайлович вигукнув, що і він у 1944-1945 рр. працював на танковому заводі у Нижньому Тагілі. І саме дивовижне - майбутній прославлений співак організував і керував хором, який налічував, за його словами, до п'ятисот самодіяльних співаків і він пригадав двох талановитих учасників хору - рідних братів з Галичини - Євстахія і Стефана, які заспівували у його хорі. Завжди, коли згадую цю розповідь генія, не можу стримати сльози…
Спілкувалася Олеся РОЗУМОВСЬКА.
На фото: депутат Тернопільської міської ради Святослав Півторак в родинному колі з Дмитором Гнатюком.
