Ігор Євстахович Костів народився 21 січня 1963 року у селі Яструбово Козівського району. Закінчивши Купчинецьку середню школу, вступив до Тернопільського державного медичного інституту на спеціальність "Терапія". Здобувши медичну освіту, працював за направленням у Шостці, що на Сумщині. Згодом став головним лікарем Паліївської лікарської амбулаторії. У 1990 році повернувся на рідне Тернопілля. Сьогодні працює заступником головного лікаря з поліклінічної роботи Тернопільського обласного комунального лікарсько-фізкультурного диспансеру. Депутат міської ради. Одружений. Виховує двох доньок.
Навряд чи хтось із колег-депутатів Ігоря Костіва здогадується про те, що поруч з ними на сесійних засіданнях сидить не лише представник медичної галузі, а людина тонкої творчої натури, яка безмежно закохана у світ музики і пісенного мистецтва. Цю любов до прекрасного Ігореві ще у юнацькі роки прищепив батько. У пам'ять про нього він і досі зберігає інструменти, граючи на яких осягав батькову науку. Його колекція налічує чотири акордеони. Хоча професійним музикантом він не став, та у складі музичного колективу культурно-просвітницького товариства "Вертеп", куди свого часу його запросив рідний брат Олег, й досі продовжує дарувати людям чудову українську музику.
І все ж основним заняттям, справою усього життя для Ігоря Євстаховича стала медицина. Саме з цієї тематики і розпочали нашу розмову.
- Як ви оцінюєте стан сучасної медицини?
- Не треба бути медиком, аби зрозуміти, що медична галузь сьогодні переживає не найкращі часи. Усі наші намагання її реформувати, оптимізувати тощо поки що не дають жодних позитивних результатів. Як би там не було, але за Союзу медичне обслуговування було на значно вищому рівні. Нам треба було тільки покращити його, а не вдаватися до якихось кардинальних заходів.
- Погоджуюся. Ми бачимо, до чого призвели ці зміни на місцевому рівні.
- Так. У Тернополі свого часу на кожному із солідних підприємств, таких, як Комбайновий завод, "Ватра", "Текстерно" були свої поліклініки чи профілакторії, тому люди могли, у разі необхідності, туди звернутися і отримати кваліфіковану допомогу. Усі ці заклади мали свої фізіотерапевтичні кабінети, де застосовувались різні методи лікування. Окрім того, кожен робітник мав можливість взяти на підприємстві путівку і пролікуватися на місці, не витрачаючи гроші на переїзди. Що зробили ми? Спершу знищили промисловість, а потім і медичні заклади. Дооптимізувалися до того, що сьогодні ці люди змушені вистоювати у довжелезних чергах під кабінетами лікарів загальноміських поліклінік.
Наведу іще один приклад. Після повернення на Тернопілля, я працював у петриківському санаторії "Веселка". Колись під свою опіку його взяв "Тернопільбуд". Тут оздоровлювали працівниківи цього підприємства. Та коли сталася чорнобильська трагедія, ми змушені були перекваліфікуватися і почали обслуговувати дітей з чорнобильської зони. За рік часу через наші руки пройшли понад 26 тисяч дітей. Проте у 2000 році фінансування оздоровчих програм скоротили до мінімуму. Більшість працівників санаторію залишилася без роботи. Частина виїхала за кордон, а комусь пощастило влаштуватися тут. Та найбільш прикро те, що існуюча система знищила не лише професійний згуртований роками медичний колектив, а відповідно й медичну установу, яка надавала такі необхідні послуги.
- Як склалася після цього ваша доля?
- Мені також довелося розпрощатися з санаторієм, бо підростали дві доньки і треба було якось виживати. За кордон виїжджати не збирався, бо був переконаний, що тут також потрібні спеціалісти. Мені пощастило. Якраз з'явилося місце в Тернопільському обласному комунальному лікарсько-фізкультурному диспансері. Тут працюю й донині.
- Лікуєте спортсменів?
- Саме так. Ми займаємося лікуванням та оздоровленням спортсменів з усієї області. Лише у самому Тернополі є майже п'ять тисяч спортсменів. Серед них: кандидати в майстри спорту, майстри спорту, майстри спорту міжнародного класу і т. д. Словом усі, хто обрав для себе спортивне життя і хоче досягти чи уже досяг певних висот у футболі, волейболі, гандболі, плаванні тощо.
- Вам можна позаздрити. Далеко не кожен має можливість поспілкуватися з чемпіонами.
- Це наш профіль. І головне наше завдання - слідкувати за тим, щоб спортсмени мали міцне здоров'я не тільки тоді, коли працюють на результат. Бо, скажімо, тренер зацікавлений у тому, аби "витиснути" зі спортсмена по-максимуму, а ми зацікавлені, щоб він якомога довше зберігав свої професійні якості і не мав проблем із здоров'ям по завершенні спортивної кар'єри.
- А самі спортом любите займатися?
Звичайно. Як і кожен хлопець, займався ще з дитинства. Дуже любив кататися на ковзанах, грати у хокей. На жаль, у ті часи купити нормальні ковзани не було де. Але батько якось приніс мені так звані "снігурі" на двох лезах. Я прив'язував їх до черевик - і гайда на каток. Інколи забував, що мене чекають вдома, і батькові доводилося заганяти мене різкою.
Також дуже любив волейбол. Ми з хлопцями біля клубу встановили два стовпи, купили сітку, два волейбольні м'ячі і "відривалися" досхочу.
- Маєте якісь спортивні досягнення?
- Коли був у четвертому класі, батько навчив мене грати в шахи. Спершу він грав зі мною без двох тур і постійно вигравав. Зате через два місяці ми уже змагалися на рівних. Згодом я почав вигравати і батько доставив усі фігури. Таким чином він тренував мене цілий рік. А вже у сьомому класі я почав їздити на змагання. На районних зайняв перше місце, а на обласних - четверте. Дуже любив шахи і якби серйозніше ними займався, то пов'язав би своє життя саме зі спортом.
- Але доля розпорядилася по-іншому. У вашій родині були лікарі, чи ви спонтанно обрали саме цю професію?
- Лікарів не було, але всі були, так би мовити, народними цілителями: лікувалися народними методами. У мене часто хворіла мама, тому ще у школі вирішив, що коли виросту, стану лікарем. Чого хотів, того й добився. Батька, на жаль, вберегти не вдалося. А мама живе і донині. Я дуже щасливий, що найрідніша людина і досі поруч.
- Дружину і доньок теж лікуєте самі?
- Я віддаю перевагу профілактичній роботі серед членів моєї сім'ї: розповідаю, що треба робити, аби уникнути інфекції, як правильно харчуватися тощо.
- Знаю, що старша донька пішла вашими стопами.
- Так, вона також вирішила здобути медичну освіту. Мріє попрацювати на швидкій. Хоча це надзвичайно складна ділянка роботи, але дуже корисна в плані отримання професійного досвіду.
- А чим займається молодша?
- Поки що студіює науку в Українській гімназії імені Івана Франка. Що буде далі - побачимо.
- Як вам сьогодні працюється?
- Дуже непросто. Болить серце, коли бачу, що наші спортсмени не мають відповідних умов для оздоровлення. Приміщення диспансеру дуже старе. Воно потребує серйозного ремонту. Потребує оновлення і спортивно-оздоровчий інвентар. Та, на превеликий жаль, без відповідного фінансування цього зробити неможливо. Ми й так по-можливості, за рахунок внутрішніх резервів, намагаємося латати діри, але це крапля в морі.
- Депутатство у цьому не допомагає?
- А що можна зробити на рівні міста, якщо фінансова політика формується "згори". Має ж бути все навпаки. Та чи інша установа повинна подавати запит, скільки їй потрібно коштів для того, аби забезпечити її нормальне функціонування. Якщо протікає дах, то побілкою стін цьому не зарадиш. Вирішувати проблеми треба починати згори - у прямому і в переносному значенні.
- Уявіть, що ви стали міністром охорони здоров'я. Якими були б ваші перші три кроки на цій посаді?
- Частково я уже відповів на це запитання. Маю на увазі формування бюджетних асигнувань. Фінансування медичної галузі повинно відбуватися відповідно до кількості населення. По-друге, потрібно нарешті впровадити страхову медицину, як це є в усьому цивілізованому світі. Ми й так сплачуємо безліч податків, то чому б не внести ще один - медичне страхування на випадок хвороби. Це була б своєрідна каса, якою кожна людина могла б скористатися у випадку необхідності. І, нарешті, по-третє, нам треба повернути відповідний статус професії лікаря. Це означає: забезпечити належне матеріальне становище медичних працівників, аби у них не піднімалася рука брати з хворих додаткові кошти. Важко добитися дотримання лікарями чи іншими працівниками лікувальних закладів морально-етичного кодексу, якщо вони працюють за копійки.
- Ви любите "екстрім"?
- Аякже. Він добре стимулює. Якось нас з друзями запросили на святкування річниці відомого села Горигляди, що у Монастириському районі. Туди ми вирішили дістатися, сплавляючись на катамаранах по Серету. Це було незабутньо.
Теги → Ігор Костів інтерв'ю Тернопіль укрнет
