Літературна критика
У кожного з нас у дитинстві була своя хатка. Втім, мова не про батьківську хату, величну і святочну, з якої все починалось, а про ту, яка нагадувала тепле, затишне кубельце. І головне - її облаштували подалі від людського ока. Це було особливе місце, де ти залишався наодинці зі собою та Всесвітом. "Інтер'єр" залежав від пори року. У липні - височезні коноплі на нашому городі, які щороку висівалися зграйкою в одному й тому ж місці. З них бабуся робила віники. Не більше того. .. Фантастична схованка! У вересні - загата з бурякової гички. А взимку - у лозах. Там і справді панував затишок. І, незважаючи на мороз, було тепло. Навесні, коли підсихала земля, бузкові кущі ставали наймилішим прихистком у світі...
Ось такі асоціації-спогади виникли у мене відразу, як тільки взялася читати "Хлібину для бандерівця" відомого тернопільського письменника Богдана Мельничука.
Від назви книжки (Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 2016. - 192 с.) повіяло дитинством (хлібина!), сонцем і теплом. І хоча збірник відкриває цикл новел під об'єднуючою назвою "Обпалені війною", відразу зазирнула до змісту й відшукала промовисту та інтриґуючу назву, що була на обкладинці книжки. В основі новели, яка увійшла до розділу "Меридіан крізь серце і село" , - реальний факт із дитинства автора. Майстерно виписане кожне слово, як і все решта у творах письменника. "Кущі терну нагадували клапті збереженої вовни, поміж ними удавилась, як вичовгана шкіра, глина: чорнозем був геть змитий. На одному з пологих схилів я вгледів прикрите кущами невисоке урвище, в стінці якого цілком можна було прокопати лаз, а далі - й кубло, котре мало слугувати хаткою".
Новела читається на одному диханні, особливо після того місця, коли в розмові дорослих з'являється таємниче слово "бандерівець". І вже читацька уява забігає "наперед" у пошуках невидимого повстанця, який, відбувши сталінські концтабори, таємно повертається у рідний край, де не має права жити. Дивовижна історія! Схованка, викопана дитячими руками в тернових хащах з мрією про читання книжок, насправді стає порятунком для колишнього вояка-захисника. Читаєш і вже вкотре отримуєш підтвердження: нічого в житті не буває просто так. Тільки з волі Бога, котрий, як великий Режисер, вилаштовує життєві ситуації (читай - сцени) так, як тільки Йому одному відомо - чому саме так, а не інакше. Один-єдиний дотик до руки незнайомця, який сховався у "свіжій" хатці, не минає для хлоп'яти безслідно: залишається у схронах пам'яті.
Автор мимоволі стає зв'язковою ланкою між минулим і сьогоденням, між історією і сучасністю у безкінечному ланцюжку правдивих життєвих історій. Реальна хлібина, яку хлопченя таємно приносить незнайомцеві, насправді, крім сповідального навантаження, має ще й глибокий символічний підтекст. Адже хліб - це символ життя. У новелі достеменно не відомо, що сталося з бандерівцем. Але те, що хлібина залишилася незайманою, вселяє обнадійливу думку про те, що незнайомець так само залишився живим та неушкодженим, як і життєдайний харч. Новела пронизана духом оптимізму, впевненістю у завтрашньому дні, а ще чимось особливим і трепетним, що вселяє віру в Божественну присутність. Це і є та ментальна духовна субстанція, яка в екстремальних умовах активізується і за будь-яких умов піднімає людський дух на вершини духовного зростання, якого потребує упродовж життя кожна людина.
Тема війни нікого не залишає байдужим, бо так випало на нашу долю: жити, дякувати Богу, не в її епіцентрі, але й не осторонь. Зізнаюся, мені не вистачило б мужності взятися за письмо про це. Адже таке слово потребує твердої мужності й холодного спокою. Автору це дивом вдається. Було таке відчуття, що у новелі "За наших хлопців на війні" нічний клуб підпалював не головний герой оповідки, колишній афґанець, а… сам письменник. Настільки чітко і переконливо, крок за кроком, лаконічно, без зайвих слів виписано внутрішні переживання літературного героя і його мотивація здійсненого вчинку. Чоловік, якому відмовляють у мобілізації, вирішує воювати на власний розсуд. Цим самим показуючи кожному з нас, що лінія фронту насправді, не десь далеко, там, на Донбасі… Навпаки, вона так близько, що ближче вже не буває, адже пролягає крізь серце кожного українця. Відтак ще чіткіше розумієш: словом теж можна воювати.
"Історії провінційного міста" складаються зі шести новел і нагадують акварельні соціальні замальовки, які невід'ємні від нашого щоденного буття, ті негативні риси, котрі, на жаль, ще є і про які треба час від часу нагадувати для загалу, щоб не приспати власне сумління. Богдан Мельничук якраз із тих письменників, які будять до думки, спонукають до дієвих розмислів: а що доброго зробив чи зробила я: для рідного міста чи села, для моєї вулиці, на якій живу, для країни, яка в нас одна, іншої не може бути, бо це земля наших батьків з діда-прадіда. І якщо "Крах приймака" - своєрідне застереження всім нам бути пильними, то в "Ясоні і Ясочці" увага послаблюється, адже йдеться про найсокровенніше людське почуття - кохання. Тільки у новелі воно незвичне, обпалене війною і водночас… легкокриле, несподіване, майже казкове. А тому - істинне. І ось тут мимоволі згадуєш слова Григорія Сковороди: "О, коли б ми і в ганебних справах були такі соромливі і боязкі, як це часто ми буваємо боязкі і хибно соромливі у порядних вчинках!".
Сільська тема у новелах письменника ( "Меридіан крізь серце і село") тримається на енергетичному вістрі… щемного болю. І вона чи не найбільше йому вдається, адже дитячі та юнацькі роки автора минули у сільській місцевості. А дитяча пам'ять ліпша за будь-який модем - записує на "материнську плату" абсолютно все, до найдрібнішої йоти, аби потім, у зрілому віці відтворити й проаналізувати, підштовхнути читача до бодай якихось зрілих думок. Літературні герої сільських новел Богдана Мельничука часто несуть важку покуту за скоєне. Як кажуть на Сході: "Відробляють карму за гріхи минулого". Після їхнього прочитання (коли аж "мурашки по спині". - Авт.), відбувається ментальне переосмислення і глибоке усвідомлення того, що за скоєне рано чи пізно доведеться відповідати, ким би ти не був: чи "високим" начальником, чи звичайним сільським дядьком. Тож чи варто руйнувати життя - найвищий дар Творця? Чи не краще жити за законами людяності, любові й добра?
Справжніми перлинами-афоризмами обрамлена й поезія. Вони дуже доповнюють поетичне тло книги, і їх можна використовувати як епіграфи до інших художніх творів чи публіцистичних текстів. До слова, афоризм "Найдальше летить камінь, кинутий із пращі зла - б'є через покоління" у мене асоціюється із циклом творів автора "Меридіан крізь серце і село". А от "Невже не з'явиться Котигорошко, щоб викотив із України всю нечисть?" - це готовий влучний вислів до першого циклу книжки "Обпалені війною".
Хліб… хлібина… Як добре, що автор узяв для назви саме це слово - хлібина. Бо від нього струменять не лише тепло і любов, а й ніжні материнські руки. Здавалося б: як так? А все тому, що слово - жіночого роду. Така невеличка деталь, а яке глибоке семантичне розшифрування: хліби… на. І вона, ця хлібина, що немов таїть у собі незчисленну кількість їй подібних, обов'язково уявляється великою та круглою. Вона - як мати, як маленька батьківщина, бо несе у собі сакральну інформацію про рідну землю, родовід. А там, де коло, - там безкінечність. Безкінечність у любові, у доброті, в непроминальності, у предковічній пам'яті наших пращурів. Оце і є увесь секрет нашої українськості у таких, здавалось би, на перший погляд, простих реаліях.
"Збери всередині себе свої думки і в собі самому шукай справжніх благ. Копай всередині себе криницю для тої води, яка зросить і твою оселю, і сусідську". Не можу не навести ці слова, які належать нашому філософу Григорієві Сковороді, бо вони, як ніякі інші, дуже добре перегукуються із загальним змістом рецензованої книги. "Хлібина для бандерівця" - насправді це шанс од письменника кожному з нас змінитися на краще, не повторювати помилок інших.
Отож читаймо, думаймо, працюймо над собою, удосконалюймося, бо ми, українці, того варті.
Валентина СЕМЕНЯК,
член Національної
Спілки письменників України.
