Надзвичайні обставини потребують відчайдушних вчинків. Нашій країні довелося дуже багато вистраждати-пережити до сьогоднішнього дня, до часу, коли ми можемо по-справжньому вчитися бути громадянським гідним суспільством. Бо знати про демократичні суть, цінності та принципи ще не достатньо як виявляється - потрібно усвідомити, що вони нам потрібні не у сформованому для нас кимось вигляді, а такими якими ми їх творимо цілим народом. Історія показує нам багато уроків, будуючи для нас сходинку за сходинкою, що ведуть до омріяної вершини - нашої справді Вільної Незалежної Української Держави.
Людина займається своїми звичними справами, тим чим займалися її батьки та діди, але часто трапляється, що настає момент, коли виникає потреба все покинути і вирушити в дорогу, тяжку, виснажливу, проте відмовитися від цього кроку не можеш. Так сталося із Петром Васьком в час коли почалися бойові дії в зоні АТО, коли громадськість заговорила про те, що армійці не забезпечені найнеобхіднішим. Так, держава повинна дбати про армію, але коли ми не вибралися остаточно із тенет попередньої системи, не викорінили методів роботи, якими послуговувався режим Януковича, тоді бюрократичний апарат, який залишається завдання змінювати, наповнюючи новими людьми з ментальними чеснотами, замінює суспільство у принципово важливих завданнях.
Петро Васько зажди був суспільно активним і цього разу не залишився осторонь проблеми свого народу. Підприємець, він звичайно постійно зайнятий, оскільки рід його діяльності потребує пильності на кожному кроці: виробництво і обробіток землі. Та порив душі важко притлумити, загасити чи просто не звертати уваги на сам факт, особливо у випадку завжди щирого, чесного і відкритого Васька Петра. Він не зміг залишатися осторонь проблем, що накопичувалися на фронті зони АТО - бійці не отримували найнеобхіднішого. І почалося: організував своїх друзів, знайшов людей, які збирали допомогу по селах. Все зібране доставили на передову: селяни давали, що могли - цукор, тушонки, салати, картоплю і т.д. І так, наче просто сів і поїхав. Повернувся. Побачив тих, що важать найдорожчим - життям. Умови війни не сприяють розкошуванню, тим більше на вістрі боротьби, але харчі, речі для побутового вжитку, засоби гігієни, найнеобхідніший одяг, бронежилети - це те, про що бійці не повинні думати.
За першою поїздкою слідувала друга, далі - третя, потім четверта … Слух про волонтера з села Остап'є ширився все більше. З Тернопільської області немало воюють, а тому кожна сім'я, що відправила когось на фронт хотіла допомогти. Почалися безперервні дзвінки від стурбованих матерів, батьків, громадських активістів різних сіл. Тоді одноразова акція "допоможи фронту" переросла у щось більше, перемінилася на велику відповідальність перед рідними тих, які захищають нашу Батьківщину. Як розповідає сам волонтер: "коли я дивився в очі бабусі, що віддавала останні гроші чи виносила з хати безліч закруток, матері, що віддавала останнє і питала, коли ми приїдемо ще, в мене язик не повернувся сказати, що ми тільки раз. Поїздки не припинялися: організовувалася достатня кількість допомоги - вирушали на Схід.
"Багато звичайно можуть нам закинути, що ми на цьому наживаємося, але таким людям потрібно хоча б сісти у власне авто і поїхати в зону до бійців". І справді, на шляху волонтера, що організовує і доставляє допомогу в зону АТО виникають проблеми - "психологічно перебороти себе і сісти за кермо", ділиться з нами Васько Петро, "подолати бар'єр страху, який співпадає із кордонами АТО, а далі - усвідомити, провести свого роду "революцію своєї душі" і віддавати, жертвувати. Історія поїздок в зону АТО волонтерів з села Остап'є налічує не один обстріл з градів, мінометів, коли здавалося, що не вибратися живим. Страх нікуди не зникає, інколи серце аж стискається, але волонтер кріпиться духом і тисне на газ, бо там попереду чекають, а позаду - надіються. Більше того, до зібраної допомоги волонтери дуже часто докладають свої кошти, коли село не встигло організуватися для того, щоб купити телефон чи якусь іншу необхідну річ для свого хлопця. Багато хто досі не може повірити, що волонтери з Остап'я не беруть гроші за свої послуги, але всі вони щиро вірять їм, постійно з ними контактують. Про Васька Петра говорять, що він знає кожного хлопця по імені й на прізвище, постійно цікавиться про тих, які повернулися, але перебувають у військовому шпиталі.
Ось так між двох вогнів волонтер Васько Петро набирається сили, черпає наснагу до своєї діяльності, і лише укріплюється у переконанні, що робить потрібну справу.
Петро Зеновійович говорить: "Я задаю собі питання: а хто як не я? Тоді все стає зрозуміло. Ми кожен по мірі можливостей і викликів, що виникають перед нами повинні задати собі таке питання: хто як не я?"
На питання про свою кандидатуру на наступних виборах сміється: "Чому я пішов на вибори? Я сам дуже часто питаю себе таке ж запитання… але воно стоїть на ряду з іншими, які собі ставлю - що таке революція духу? Для чого ми стояли на Євромайдані, за що гинули і продовжують гинути кращі сини і дочки нашої землі? В кінці кінців чому я почав їздити в зону АТО? Над декотрими з них я ще довго буду думати, але одне знаю напевне - ми потребуємо змін. Очевидно, що є люди, в душах яких ніколи не провернути жодної революції. І це є біда для цілого суспільства, яке страждає від "порожніх душ". Євромайдан в багатьох заплив іскру, яка горить досі, не гасне попри всі негаразди. Хочу, щоб моя іскра запалила багаття".
Теги → армія АТО благодійність волонтерство прес-реліз Тернопіль укрнет
