Таїна оновлення щастя. Роздуми над поезією духу – рубаями Петра Сороки

19 Січ 2018 / 13:05 | Переглядів: 1078

Петро Сорока, духовний рубаят 2.

Петро Сорока. Духовний рубаят: поезія.- Тернопіль: Тайп, 2017р. - 104 с.

Петро Сорока відомий як автор різножанровий, передусім у прозі. Навіть і у поетичних творах він різний - від віршів для дітей, щемливої пейзажної лірики, сонетів, до класичних, виважених і строгих за формою рубаїв. Та всю його поезію об'єднує один цілісний стержень - пошук гармонії, Бога, любови і краси. Якщо в його поетичній збірці "Лісові псалми" провідною лінією є божественна краса природи, споглядаючи яку, захоплюєшся Творцем і таким чином ідентифікуєш свою приналежність до Нього; то в "Духовному рубаяті" помітний якісний перехід автора від пошуку Бога у світі, в якому Він голограмно відображається, до пошуку себе у Бозі, на території Його Духу. Осягнувши красу земного, поет має на меті осягнути і гармонію досконалого Небесного світу.

Рубаї, які містить найновіша збірка, автор поділив на види, вони ж і розділи. Інтродуктивними вводить у своє світобачення. Слова - форма Духу, Його виразник. Поет вірить у цю форму вираження, через яку Всевишній змінює людину. Він шукає такого змісту слів, щоби вони нетлінним Духом змінили Україну і прославили її: Шукаю слів, в яких душа нетлінна, / Аби у них засяла Україна, / Та меркнуть всі перед її красою / І прогинають в захваті коліна. Та всі захоплюються не Духом, який благодатно оновлює, а самою Україною. Це і є найбільшою драмою українців, бо зупиняє їх на шляху оновлення, який щойно розпочався.

"Наодинці з природою" поет подивований красою землі, на якій І люди - янголи любові, / На землю послані з небес. Літературні рубаї - виразники території письменника, на якій він захоплюється і захоплює теж красою, але вже душі, її переживаннями, "солодким потягом до письма". А ще - вірою у вибраність людини з пером.

Іронічні - довершують коло письменницьких тем і започатковують духовні. Інтимні рубаї подивовують висотою сприйняття близької людини. Молитовні писані більше про молитву, аніж молитвою. Та строфу щодо "Отче наш…" варто виділити: Я не повірю, Батьку мій, / Що у юдолі цій земній / Ти ще й спокушуєш людину… / Лиш Змій потребує повій. Господь не спокушує, а випробовує.

Кількісно найзначнішу частину становлять рубаї релігійні, в яких знаходиться основа всієї цілісної структури книжки - дефініція як пошук Бога в собі і себе в Бозі. Саме її і розглянемо.

Одна справа відслідкувати дію Всевишнього у собі, і зовсім інша - визначити свої дії як такі, які відповідають Його законам. Останнє набувається із поступовим прийняттям людиною Святого Духа. Як надтонка субстанція, Дух пронизує усі земні стани матерії, проявляє себе інформацією і набувається автором, а відтак і його читачем, у процесі підняття рівня свідомості. А сходження свідомості відбувається через незакамуфльоване пропускання через серце і розум як своїх позитивних, так і, найперше, негативних якостей, аби змінити власну внутрішню суть задля любови до Істини. Так само митець, пропускаючи через себе, усвідомлює добро і зло світу, частиною якого є він сам.

Правдивий дух виявляє себе вже тоді, коли людина починає розуміти тонкі невидимі зв'язки добра і зла й вирівнювати ситуацію. Чи ще тоді, коли тільки помічає їх невідповідність душевним прагненням: Добро і зло, як гаддя в сяйві цвіту, / Ціну свободи не складеш без гніту. / О, як мені збагнути, як прийняти / Дуалістичну сутність цього світу?!

Душа прагне досконалості: Ми блудні діти зоряних доріг, / Та Вседержитель диво приберіг: / Світи безмежно добрі та сяйливі, / Де неможливі ані зло, ні гріх. Вона хоче бачити досконалість у своєму земному житті: "Краса - це істина, а істина - краса", / Це не поет сказав, а Небеса / Його устами. Хто красу шукає, / Завжди знаходить щастя й чудеса. А проте ці слова - таки поета, а не Бога. Істина - це і краса, але краса за рівнем прояву далеко не відповідає цілісній істині. Істина - цілісна правда, точка зору Творця, проявляється у досконалому духовному світі гармонією і любов'ю. Краса є предметним, тілесним проявом гармонії у недосконалому земному світі, в якому лише часткова, виокремлена правда.

Краса форми не завжди несе щастя. Бо вона обов'язково увійде у взаємодію із зовнішнім світом і перестане бути красою. Помилка поета у тому, що він переносить свій земний світ у закони небесного. А має вносити небесне у земний світ. Ставимо йому це не у вину, а у певну незрілість. Душа, яка тягнеться до краси, з часом приходить і до високого рівня Любови.

У житті ще Єднають небо й землю заметілі, / Калина похилилась на могилі, / Здається, що ридає божество, / В недосконалому людському тілі. Відчуваючи страждання світлої сутності у собі, мусимо побачити і прийняти (прийняти - це не виправдати, а зрозуміти) світ таким, який він є, аби виправити його. Та світ захищає себе пеленою неправдивості. Поет пробує побачити його через іронію: Ніде у світі більше не знайду / Такого досконалого ладу, / Таких щедрот, гармонії такої, / Як в нашім Гетсиманському саду, і побачити у ньому себе: Я балансую ніби на межі / У цій юдолі звабної олжі, / Зі світом зримим в'яже павутина, / А із надгорним - промінець душі.

Йдучи по цьому промінці, митець відчуває біль інших, як власний: І в тім, що ворог дихає у спину / Й когось кладуть дочасно в домовину, / А хтось сивіє… Гріх свій відчуваю, / Важку причетність і гірку провину. Бо за законами Духа Святого непрямо, але таки відповідаємо за інших, бо могли ж, і мали б висвітлити істину тим, хто її не бачив, могли зосередити увагу на світлому шляху, змінити словом, особливо, якщо ти - письменник, мусили б узяти на себе частину вини іншого, аби не було аж такого болю і смертей… Бо ми усі - єдине ціле: Я зрозумів, мій Господи, давно, / Що світ - Тобою виткане панно, / Де в кожного - призначення окреме, / Але ми всі без винятку - одно.

Невтолений (і невтоленний) пошук Життя у духовній красі приводить письменника до прагнення Правди: Я родом з голокосту і Гулагу, / З жертовного оунівського змагу. / Не спрагу мсти жадаю вгамувати, / А правди упослідженої спрагу. Пошук Життя і Правди є і пошуком Спасителя. Христос говорив: "Я є Шлях, Істина і Життя". Спрага упослідженої правди - це і є спрага Бога, спрага Його Духа, спрага усвідомленого духовного Шляху: Пройти крізь сумніви й пітьму / І не довідатись чому, / І не дізнатися навіщо… / Ні, я цю догму не прийму.

Шлях, на який вказував Син Божий, і який проходить кожна жива душа - це скорбота, яка веде до покаяння - зміни свідомості відповідно до запитів Творця. Ранковий небосхил, немов поріз. / Пітьма щезає. День скрипить, як віз. / - А що ти з ночі виніс, милий брате? / - Важку скорботу і наперсток сліз.

Очі розуму і серця висвічують у собі свої провини, щоби звільнитися від них: Виходять із затіння / Усі гріхи-падіння / На непідкупний суд нічний / Безсонного сумління. Бо покаяння своїм болем і жалем єдине спалює провини: Я знаю тайну покаянних сліз, / Ночами темними до неї я доріс. / Сльоза - це меч, що янгол-охоронець / Над прогріхами нашими підніс.

Після покаянних сліз пробивається світло, яке сприймається як благодать. Це і є духовне слово, - думки, що приходять після того, як привів до відповідності те, чого хоче Всевишній і те, що прийняв як правильне сам у своїх вчинках і думках: Є тайни неохопні і малі, / Заховані у полум'ї й золі, / Одна мені відкрилась в сновидінні, / Що крила здобувають на землі.

Співець світла знає, що рано чи пізно висвітить темряву і осягне радість прийдешнього: Я знаю, що прийти повинна / Благословенна та година, / Коли для Віку Золотого / Нова народиться людина. Тоді усі земні набутки переведе у духовні: Всіма забутий, вже в літах, / Помер поет, як гордий птах. / І що ж він на землі залишив? / Нічого. Все на небесах. Та парадокс у тому, що саме тоді, коли письменник правдиво віддає себе Богу, він правдиво віддає себе і людям. І для поета, чия праця продовжується в часі, це матиме виняткове значення.

Перевага Сороки-особистості, що прагне Духу, над Сорокою-поетом (який заявляє про себе найчастіше красою форми), помітна у відповіді своєму побратимові по перу: (за Богданом Бастюком) Відкинувши тенета всіх облуд, / Давай же, брате, сумніватись тут: / Чи сонях повертається за сонцем, / Чи сонцю він показує маршрут. І це дуже добра тенденція. У світлої пам'яті поета Богдана Бастюка є чудовий образ, де сонях показує маршрут сонцеві. Як хочеться людині бодай у малому подати себе як таку, що веде щось велике! Та мудрий внутрішній цензор, помітивши солодку олжу, висвічує її, щоби не спотворювати істину навіть у художньому поданні.

Та чи дотягнувся я до рівня (у дусі ростемо завжди!), на якому хоче бачити мене Господь? Чи можу, звернувшись до свого серця, відчути певність, що так? Таке запитання часто виникає перед тими, хто, проживши час, устигли узяти від світу і віддати йому належне. Тонке сприйняття поета віднаходить стежину до відповіді: треба шукати себе не в світі, а у Творці. (Грандіозне завдання!) Увійти не у високе людське небо, а стати на низьку (з точки зору світу) землю Духу. Низьку, бо на ній бачиш всі свої провини у стосунку до Бога. Не бути у числі найкращих на землі, а стати (спочатку) у числі найгірших, та на Небі Творця, прийнявши недолю світу як свою: На цім шляху, де стільки лез, / Де кожен шкіриться, як пес, / У чому таїна любові? / - Зійти на землю із небес! Бо тільки з твердої реальної землі можна почати сходження в правдиве Господнє Небо.

У рубаях Петра Сороки важливе місце віддано болю, і не тільки душевному, а й тілесному. Усе: від дальніх зір до піль, / І наша праця, й вища ціль - / Лиш сон, ілюзія, омана. / Одна реальність в світі - біль. Мене, розпуко, з розуму не зводь, / Для чогось відстраждати має плоть. / Та не вмирає віра, що на небі / Всі сльози витре сонячний Господь.

Зі страждання виростають думки і здогади автора: Біль - це атака демонічних сил, / Вони п'ють кров і соки з наших жил. / Господь не може нищити людину, / Своє творіння, свій, по суті, тил. Він повністю довіряє Богові: Хвороби, болі - все від сатани, / Та не шукай пояснень, бо вони / Занурені у морок. Вір Христові, / Що кари не буває без вини. Вина завжди є - коли не своя, то іншого. Хіба мав якусь вину сам Христос, який постраждав більше від усякої людини?

І все ж, іноді прориваються сумніви: Я вірив: під святий покров / Мене веде моя любов. / І враз такі нестерпні болі… / То що ж, я не туди прийшов?! Туди, звичайно. Та хода продовжується. Відсутність болю - ще не найвище небо. Люблячий батько вчить сина самостійно розв'язувати математичні задачі, щоби дитя впевнено чулося у дорослому світі. Біль - не покара, а лише останній спосіб віддачі боргів, які заборгували Гармонії. А іноді біль подібний на біль Христа. Бо в ньому - Його любов.

Наш Бог - вогонь. "Горіть, як я палаю!" - / Він каже нам з околів свого раю. / А мова Бога - вищий дар любові, / Ось що я в світі зрозуміти маю - вирішує для себе поет.

Зрозуміти любов Бога важко. А ще важче, зрозумівши, дарувати свою любов іншим: Любити всіх? Хотілося б мені, / Бо врешті-решт ми всі в однім човні. / Але любити вбивць і фарисеїв, / Чи тим не потурати сатані? Але ж прояви любові - до всіх різні. Люблячі батьки щось дають своїм дітям, а щось од них відбирають, за одне хвалять, а за інше - сварять. Вони не відкидають дітей і не осуджують, а стараються зрозуміти. А зрозумівши - діють. Вишня любов - це повнота любови до всього сущого у єдності.

Одначе поет-людина в окремих випадках не погоджується із ходом подій, визначених Всевишнім: Несхитна сила логіки, однак / Я бачу іноді такий недобрий знак, / Немов одні грішать, страждають інші, / А Бог не каже, так це чи не так.

Хто не ставить запитань, не отримує відповідей. Тому, будучи чесним, мусимо ставити і незручні запитання. Любов Господа - алогічна. Вона настільки всеосяжна, що є більш ніж справедливою. Бо не все обмежується одним земним життям. Бог охоплює і дає незмірно більше.

Природна довіра Творцю і природні сумніви переплелися, і у них вишліфовується Дух: Всевишній хоче бачити нас переконаними не тільки серцем, але й розумом.

А ось ще одна думка автора: Шукати Бога там дарма, / Де біль, недуга і пітьма. / Бог там, де мир, любов і щастя, / І навпіл тріснута тюрма. Це - коли мовити про людську душу. А коли про недосконалий земний світ, то ні. Пошук Бога серед болів, хвороб, а часом і в тюрмі не менший, ба й більший, ніж у благополучному середовищі.

На цій землі осмута й страх, / Приходиш наг й відходиш наг. / Та Бог не менший в цій юдолі, / Ніж на спасенних небесах, - цей висновок вражає зрілістю, яка і є відповіддю на попередню тезу. Саме спрага Бога щонайбільше наближує земну людину до Його благодатних світів: чим більша опірність середовища, тим сильнішим устремлінням піднімаємося у висоти світла.

Пройшовши відрізок шляху крізь сумніви й пітьму, поет, як одкровення, вирізняє велику мету: Я маю повернутись до Отця, / Але дорога мічена оця / Стражданням, болем, мукою, сум'яттям, / Щоб темну зраду змити до кінця.

Все ще більше любляча себе, ніж Всевишнього, але вже зріла, знаюча і цілеспрямована душа поета на шляху до Нього робить нові важливі відкриття: Хто бачить в ближнім бруд і блуд, / Той сам собі готує суд, / Бо то не ближнього він бачить, / Себе, що вперся в темний кут. Або таке: Отут, де кров дешевша за вино, / Де найсвятіші падають на дно, / Лиш тут і відкривається, що віра / У Бога і людину - це одно. Справді, віра у Бога і людину, любов до Бога і людини - одне ціле, яке недосконала людина розділяє у собі. Лише довіра Творцю і вірність Йому набагато вища… До того, що поет виповідає однією строфою, іноді веде довга дорога роздумів і осягань.

І осягнув я істину живу, / Що тільки той, хто служить Божеству, / Служити може віддано і людям, / Не поганьбивши жезл чи булаву - висновок, який саме на часі для нашої України і не тільки для неї.

Безвіря - наринаюча пітьма, / В якій на світло й натяку нема. / За це не буде кари, це покара, / яку людина вибрала сама.

Не говори, що час пливе / І що діймає за живе, / Бо це омана. І людина / Не в часі - в вічності живе. Вічність - категорія Духу. Тож поет прагне зосередити увагу на визначальному - духовному - вже тут, на землі, серед плину земного часу, серед наших страждань, проблем і радощів. Коли на Божім станемо Суді, / Усі гріхи відкриються тоді. / Чому ж на них не прозріваєм нині, / А, як сліпці, йдемо навстріч біді? Прозріти - це побачити себе такими, якими є насправді, а не такими, якими хочемо бачити.

Таке безсмертне світло з неба б'є, / Але печаль гострішою стає, / Господь так є, немов Його немає. / І так Його немає, наче є; - глибока туга за Небесним притягує високі відчуття і осягання автора та переплітається з ними тонкими незримими нитями.

Особливостями рубаїв Петра Сороки, як поетичної форми, є почуття, роздуми і духовні відкриття. Чим більше інформації вміщає у собі строфа, тим більше та інформація розгортається при її розкритті, аналізі. Приходять відповіді на запитання, поставлені раніше, не ставивши яких, не прийшов би до того, до чого прийшов. Віднаходиться та любов, пошук якої триває усе життя і яку у вічність заберемо / Як незнищенний, золотий запас.

Головне - вчасно зійти із підхмарного неба, щоби ступити за перший край чорної, омитої кров'ю і потом багатьох поколінь землі і прийняти її з правдивою любов'ю. В цьому і полягає таїна оновлення щастя - відмовитися від нього, аби осягнути його вищу якість. Аби, виповнивши земне, прийняти благодать небесного.

Щоби, врешті решт, сплетінням подвійної спіралі вписати у Книгу Життя вогненне слово. Бо Святиню, камінь чи тотем - / Все час руйнує день за днем. / Не владний він лише над словом, / Яке обпалює вогнем.

Анна-Віталія Палій.

Теги →

Розповсюдити

Використання матеріалів сайту дозволяється при умові посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на сайт t-v.te.ua.

Редакція газети «Тернопіль вечірній» (t-v.te.ua) може не розділяти точку зору авторів статей і відповідальності за зміст перепублікованих матеріалів не несе.