Біль і пам'ять.
75 років тому, у перших числах липня 1941-го, нашим краянам відкрилася жахлива правда про злодіяння комуністичних душогубів на Тернопіллі. Страшний то був час: один окупант тікав, творячи несусвітнє, інший наступав. Ненависне слово "війна" ще не встигло вкарбуватися у свідомість, як очам тисяч краян відкрилося нечувані і ніким небачені за всю світову історію - наслідки обіцяного комуністичного раю. Очевидці ще й сьогодні стверджують, що їм здавалося, ніби пекло впало на нашу багатостраждальну землю. Докладніше про це ми попросили розповісти дослідника історії нашого міста і краю, відомого тернопільського журналіста Григорія Грещука.
У кожній камері Тернопільської тюрми було по 60 і більше трупів
- Пане Григорі, наскільки трагічним був початок німецько радянської війни для тернополян?
- Лише у роки національно-демократичних пертворен. Що відбулися на межі 80-90-тих років минулого століття дослідники історії нашого краю отримали доступ до документів, які відображають не бачений до 1941 року трагізм для жителів нашого регіону. Хоча у західній пресі одразу після війни раз по раз з'являлися статті про страшний про небувалого цинізму геноцид радянсько-комуністичного режиму проти тернополян зокрема та галичан і волинян загалом. Так у газеті "Шлях перемоги" за 13 березня 1960 року, яка тоді видавалася за кордоном, описав побачене наш краянин, котрий проживав в Австралії.
"Кілька годин по втечі більшовиків з Тернополя група підпільників, зорганізувавши хлопців з мого села, пішла до Тернополя, щоб увійти до міста першими, ще перед приходом німців, та звільнити в'язнів. Разом з ними вирушили з села майже всі громадяни, сподіваючись визволити своїх рідних, що їх арештували більшовики. У Тернополі ми почули жахливу вістку, що московські нелюди помордували всіх арештованих…
Коли я увійшов до тюрми, де сподівався знайти свого швагра, що був ув'язнений протягом трьох місяців, мене огорнув жах. Трупи помордованих були жахливо понівечені, мали відрубані чи викручені руки й ноги, по випалювані очі. Московські катюги застосовували до свого кривавого ремесла сокири, щоб завдати своїм жертвам якнайбільших мук. У жінок, яких я бачив у камерах, були повідрізувані груди і повикручувані руки й ноги та порозбивані голови. У кожній камері було по 60 і більше трупів, а камер було в Тернопільській тюрмі, яку збудували ще поляки, дуже багато. В одній камері я побачив трупи двох дівчат, зв'язаних докупи колючим дротом. В однієї був розпорений живіт і в нього зложено кота, у другої була здерта з рук шкіра від долонь по лікті, на рани насипано остюків…
У камері на першому поверсі я побачив прибитий до стіни цвяхами труп молодого, може, 30-літнього чоловіка…
Опісля було знайдено ще й масові могили в льохах в'язниці, де трупи позамуровували бетоном. Лікарі ствердили, що цих людей повбивано кілька місяців тому. Трупи були посипані вапном і ще якоюсь речовиною. Видобування трупів і поховання їх тривало цілий тиждень, бо в Тернопільській тюрмі знайшли (приблизно) три тисячі жертв".
Спогади підписані тільки ініціалами "Є.Л.", оскільки автор небезпідставно вважав, що емгебісти за прізвищем познаходять його рідних в Україні і помстяться.
- Чи обороняли більшовики Тернопіль від вторгнення гітлерівців?
- Як такої оборони не було. Німецька окупація почалася у Тернополі на 13-й день війни у п'ятницю, 4 липня 1941-го року.За свідченням уже спочилої відомої дослідниці нашого краю Любомири Бойцун, радянські вояки Тернопіль утримати не намагалися - відійшли у паніці. Про що яскраво засвідчують світлини з покинутою технікою.
- Враховуючи репресії, які, як згодом виявилося, були звірствами проти місцевого населення, наші предки з хлібом-сіллю зустріли нових визволителів?
- Це неправда. Тернополяни і жителі нашого регіону в своїй більшості завжди були патріотами рідної землі і ніколи не ставилися доброзичливо до жодного з окупантів. Щоправда на перших порах гітлерівці виявилися дещо лояльнішими до галичан і волинян порівняно із попередніми агресорами. Наші предки відчули полегшення, бо ці- окупанти не робили масових арештів, дозволили відрити церкви, молитися у школах і навіть носити синьо-жовті стрічки й тризуби. Одначе українських націоналістів фашисти переслідували, Уже у перші дні нові окупанти взялися запроваджувати у місті свої порядки
Страшне видовище, очевидці якого не могли забути до кінця своїх днів
- Уже тепер ми знаємо , що з приходом німців у центрі Тернополя можна було побачити страшну картину?
- Справді перед взором тернополян постале жахливе видовище, навіть не бачачи якого, а читаючи про нього історичні свідчення очевидців та переглядаючи світлини та кіносюжети німецьких репортерів, кров холоне в жилах. Таке могли робити лише нелюди, нащадки яких нині творять аналогічні злочини проти українців на окупованому сході нашої держави.
У Тернопільському музеї політв'язнів і репресованих зберігаються спогади Павла Петровича Хамуляка, який у 1941 році проживав на вулиці Підгородній. Він пише: "Через кілька днів після того, як у Тернопіль увійшли німецькі війська, я подався в центр міста, де була тюрма. Туди прямувало багато тернополян. Усі говорили про замордованих енкаведистами в'язнів, яких не встигли закопати.
Як тільки увійшов, перед моїми очима відкрилося страшне видовище, якого не можу забути до сьогодні. Надворі була спека і трупи розкладалися. Люди прикривали носи і роти хусточками. На першому поверсі тюрми, в коридорах, лежало багато понівечених трупів, в основному чоловіків. У всіх були зв'язані руки дротом або шнурками, голови опухлі, у крові, понівечені до невпізнання, вирвані нігті, вуха, волосся. Серед чоловічих трупів побачив жіночий - відрізані груди, на голові вирване волосся, тіло опухле від побоїв…"
У 1990 році колишня жителька вулиці Дороша, 41, Ірина Головин (дівоче - Кордуба) розповіла: "На початку липня 1941 року, коли Тернопіль окупували фашисти, мого батька покликали до виконання повинності. Разом з ним до такої ж повинності покликали й наших близьких сусідів - Миколу Решетуху, Степана Кравченка, Левка Кінаша та інших, які мали коней…
Увечері, коли батько повернувся додому, розповідав нам усім, яку роботу виконував. Він фірою перевозив з міської тюрми, що була в центрі, замордованих енкаведистами в'язнів - мешканців Тернополя та його околиць…
У тюрмі, а також на кладовищі було багато жителів міста, які впізнавали своїх рідних і близьких, забирали і ховали в індивідуальних могилах за християнським обрядом на міському цвинтарі або відвозили в приміські села.
Трупи до перевезення лежали в камерах, у коридорах тюрми, на подвір'ї, окремі з них були закопані у підвалах тюрми і на її території. Їх збирали євреї і навантажували на фіри. На цвинтарі вони ж розвантажували фіри і неопізнаних клали у спільну могилу. Все це робилося під охороною німецької поліції.
Батько перевозив трупи 3-4 дні…"
Подібні спогади-свідчення можна наводити ще. Наприклад, немало нарозповідався про ці страхіття тернополянин Юрко Воронич, дитяча пам'ять якого на все життя закарбувала "липневі жахи 1941-го".
- Саме до цієї могили тернополяни нині покладають квіти під час усіх державних свят?
- Так. Окрім цього у перші дні липня світлу пам'ять жертв політичних репресій вшановують та священики здійснюють у цьому святому для кожного краянина місці та біля меморіальної дошки на будинку обласної поліції, де свого часу в місцевій тюрмі бузувіри творили звірства над тернополянинами та жителями приміських сіл, упокійний молебень за їхні безневинні душі.
Самі кати офіційно засвідчили про жахливі злочини комуністичного режиму в пердвоєнному Тернополі
- Змінилися часи. Україна стала незалежною державою. І те, що колись було за сімома замками для громадськості, стало відоме дослідникам і науковцям. Які є документи, котрі свідчать про жахливі злочини бузувірів у тернопільській тюрмі?
- Самі кати офіційно засвідчили про жахливі злочини комуністичного режиму в пердвоєнному Тернополі. Ось що, пише начальнику тюремного управління НКВД УРСР, капітанові держбезпеки Філіпову начальник тюрми №1 УНКВД Тернопільської області один працівник: "2.07.1941 г. УНКГБ и УНКВД эвакуировались, не предупредив меня и не сказав, как быть мне. 3.07.1941 я вынужден был оставить тюрьму и уничтожить все учетные документы и дела".
Далі цей кат з упирською точністю повідомляє, що на другий день війни в Тернопільській тюрмі перебувало 1790 в'язнів. До 2 липня було відпущено 217 осіб, 560 чоловік передано УНКДБ "для израсходования" - так офіційною мовою душогубів називалося масове мордування людей. П'ять в'язнів, хворих на туберкульоз, залишили в камері напризволяще. Решту 1008 осіб пішки переганяли до Волочиська, звідки вагонами відправляли на Курськ. Скільки їх по дорозі розстріляли і скільки з них померло, ніхто не знає і, напевно, ніколи й не дізнається. Залишив нам начальник Тернопільської тюрми у своїй "доповідній" і таке цинічне свідчення: "Спеціальні операції провело УНКДБ на території тюрми в службовій кімнаті і підвалі будинку. У підвальнім приміщенні будинку залишилися сліди неакуратності засипання ям, окрім того, мало землі накидано зверху, тому після двох днів відчувається неприємний запах, особисті речі в'язнів не знищені. Після залишення мною тюрми дальший стан мені невідомий…"
Зате нам тепер відомо з доповідної старшого інструктора політвідділу Тернопільського управління НКВС Попереля, що "израсходования" проводилися під керівництвом начальника обласного управління НКДБ Вадіса і його підручного, начальника другого відділу Александрова, який особисто переглядав і відбирав справи за "контрреволюційні злочини".
У "доповідній записці з питання евакуації тюрем Тернопільської області" начальник відділу тюремного управління пише, що 560 чоловік у Тернополі було розстріляно і замордовано 23-24 червня. А евакуація в'язнів розпочалась тільки 29 червня 1941 року. Що робилося в тюрмі після 29 червня і до поспішної втечі душогубів, тернополяни самі побачили після приходу німців.
- Пане Григорію, чи засвоїли ми жахливі уроки історії на прикладі тернопільської та інших трагедій?
75 років минуло відтоді. Уже виросло не одне молоде покоління краян, але не згасне наш біль і пам'ять, не зітреться ніколи по безневинно загиблих земляках, адже кривавий шабаш комуністичні упирі творили не тільки в Тернополі, а й у тюрмах Чорткова, Кременця, Бережан, Заліщиків та в сотнях інших міст, містечок і великих сіл нашого краю, як і в усій Західній Україні. На превеликий жаль, ми не засвоїли цих трагічних уроків історії. Бо якби їх враховували і зважали на їхні наслідки, то б вже збудували таку державу, про яку прагнули усі покоління борців за волю України. Тому нині знову за неї гинуть вже їхні внуки та правнуки від рук нащадків тих же московських окупантів, які нищили наших предків у Тернопільській тюрмі напередодні приходу гітлерівців.
Спілкувалася Оксана АНДРУЩИШИН.
