24 серпня народ України відзначив 25-літній ювілей нашої держави. Творцями Акту проголошення її Незалежності у 1991 році були і 10 народних обранців від Тернопілля. Двоє із них - Леон Горохівський і Левко Крупа передчасно спочили, Катерина Завадська свого часу виїхала до Канади, шестеро інших парламентарів І скликання нині проживають у Києві. І лише Володимир Колінець залишився у рідному краї. Володимир Володимирович - один із лідерів національно-демократичних перетворень у Тернополі та області на межі 80-90-тих років. Він був першим демократично обраним представником громади нашого міста до Верховної Ради України і водночас (як дозволяло на той час чинне законодавство) входив до складу Тернопільської міської ради першого демскликання. Ми попросили одного з творців Незалежності України поділитися спогадами від вікопомної історичної дати і подій, котрі їй передували.
- Володимире Володимировичу,до 24 серпня 1991 року український народ йшов не одне десятиліття і навіть не одне століття, які чинники свого часу вплинули на формування особистості Володимира Колінця як одного з майбутніх лідерів нашого краю в боротьбі за Незалежність України?
- Я народився на Землі козацької звитяги - на Зборівщині. Моє село Кудинівці розташоване поблизу Тустоголовського лісу, де у серпні 1649 року Богдан Хмельницький зупинявся зі своїм військом. Донині збереглися залишки того дуба, з якого, за переказами, козаки оглядали навколишню місцевість, аби ворог не напав знена цька. Свідченням запеклих баталій Зборівської битви та облоги Збаразького замку є козацькі могили за нашим і сусідніми селами та поблизу райцентру. На полях їхньої звитяги ми разом із ровесниками гралися "у козаків".
Навіть моє прізвище Колінець походить від назви елемента козацького танцю на колінах - "колінець". Удома я виховувався в патріотичному дусі. Колядки, гаївки, Великодні, Різдвяні свята - все це було в національно-патріотичному дусі. Пригадую, як у 50 - 60-тих роках осучаснювали вертепи, вводили тоді персонажі Мазепи, Петлюри, Січового стрільця. Село наше, одне із найпатріотичніших у Зборівському районі. Там понад півсотні односельців брали участь у збройному підпіллі ОУН, воювали в УПА. Часто вони збиралися у нас вдома, згадували про національно-визвольну боротьбу, про поневіряння у сталінських таборах. Були й репресовані, ті, кого колись виселяли з галицьких сіл. Я тоді ще малим чув, як вони потерпали за Україну, яких зазнавали переслідувань. Усе це й формувало у мені національну свідомість.
- Мої старші колеги, які були Вашими студентами на філфаці педуніверситету стверджують про Вашу неприязнь до комунізму навіть за радянської доби?
- Я ніколи не був прихильником комуністичної ідеї. До 1939 року на нашій території була Польщі. Тож мій батько служив у польській армії, потім після сумнозвісного пакту Молотова-Рібентропа потрапив до німецького концтабору, а пізніше його вже як остарбайтера погнали на роботу до Німеччини. Але батько завжди наголошував, що навіть там йому було у десять разів краще, аніж працювати в колгоспі. І ще одне мені наполягав: щоб я ніколи не мав справи з комуністичною партією, бо то -"страшна зараза". Я був вірним батьківським заповітам. Незважаючи на те, що мені неодразово пропонували вступити до лав компартії як кращому солдату під час служби у війську, а згодом провідному викладачеві педінституту, чиє фото висіло на дошці пошани, я жодного разу не спокусився на ці пропозиції.
- Хоч зазначене вами, Володимире Володимировичу, яскраво свідчить про Вашу громадянську позицію ще з молодих років, але таких національно-патріотичних поглядів тоді було дуже багато молодих людей. Однак не кожен з них наважився очолили народний супротив кадебістсько-радянському режиму?
- Я був одним із тих, хто у Тернополі ще в часи горбачовської перебудови розпочинав боротьбу за Національне Відродження та відновлення Української Незалежності. Прибув я до нашого міста у 1985 році із столиці, де до цього навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Т.Шевченка при республіканській Академії Наук, а також два роки працював викладачем латинської мови в Київському університеті. Там познайомився з багатьма науковцями, викладачами, письменниками, які вже тоді стояли на твердих проукраїнських позиціях. Не буду всіх перераховувати, бо це займе багато площі, а назву лише прізвища деяких із них. В Інституті Літератури познайомив-
ся і часто спілкувався із Миколою Жулинським, Віталієм Дончиком, В'ячеславом Брюховецьким; у столичному університеті - з Василем Яременком, Анатолієм Погрібним (який у вже Незалежній Україні роками вів на національному радіо передачу "Якби ми вчились так, як треба"), Оксаною Забужко. Тоді ми, аспіранти і викладачі, відвідували ледь чи не всі заходи у Спілці письменників України, де я познайомився з Іваном Драчем, Дмитром Павличком, Володимиром Яворівським, іншими відомими літераторами.
Працюючи уже викладачем філологічного факультету Тернопільського педуніверситету, я часто приїжджав до Києва, де з ними зустрічався. Загалом до Тернополя я прибув уже добре національно зорієнтованим. У педінституті я часто спілкувався, відчуваючи один одного за духом, з професором Романом Гром'яком, доцентом Михайлом Чорнопиським (тодішнім завідуючим кафедрою української літератури ТДПІ, який нині є доцентом кафедри фольклористики Львівського національного університету ім. І.Франка), викладачем Орестом Глубішем (нині священик УГКЦ, редактор газети Божий Сіяч"), викладачкою кафедри української мови Богданою Бірчак. Хоч в тодішньому педінституті я спершу працював викладачем на кафедрі російської і зарубіжної літератури, декан філфаку - професор Р.Гром'як, знаючи мою громадянську позицію, призначив мене не куратором російської групи (а тоді їх на кожному курсі було по 6 і лише по 2 - українські), а української - "УФ-12". Тоді я проводив із студентами належну виховну роботу, запрошував на зустрічі з ними таких письменників і культуриних діячів, як Юрій Мушкетик, Галина Гордасевич, як наш актор-патріот (тепер - Народний артист України) Іван Ляховський, а також інших проукраїнськи налаштованих
відомих людей. Серед моїх вихованців було тоді чимало членів молодіжної патріотичної організації "Вертеп" і Товариства української мови ім.Т.Шевченка. Моїми студентами(а я тоді ще й викладав латинську мову на історичному факультеті) були тепер уже відомі посадовці і громадські діячі Любомир Крупа і Володимир Ткач.
А коли, наприкінці 1988 року, від київської інтелігенції пішов сигнал щодо створення товариств української мови, я був одним з ініціаторів його започаткування в нашому краї. До речі, перше в Україні Товариство української мови було створене саме в нашій області. Хоч у Львові подібне громадське об'єднання розпочало свою діяльність дещо раніше, але воно йменувалось "рідної", а не "української" мови. Бо на такій назві, за вказівкою зверху, настояла тодішня львівська прокомуністична інтелігенція. Ми, патріоти (не тількиз Тернополя, а й з усієї України), збирали підписи за надання українській мові статусу державної, поїздами вивозили листки з цими підписами
до Києва. Унаслідок цього ВР УРСР, яку в 1989 р. очолювала В.Шевченко, прийняла закон про надання українській мові державного статусу.
- Понад чверть століття тому, а саме в 1989 році, ви були одним із пробуджувачів мас у Тернополі та області від комуністичного поневолення. Які з акцій протесту Вам
найбільше запам'яталися?
- Ми проводили дуже багато несанкціонованих акцій. А перший санкціонований мітинг провели на могилі Січових Стрільців на Микулинецькому цвинтарі у Тернополі 30 липня 1989 року. Тоді, за підра
хунками самих правоохоронців, як ми дізналися вже пізніше, було до30 тисяч людей! Там виступав я, Поровський, Червоній, представники делегації зі Львова, Рівного, Івано-Франківська. Ми домоглися, щоб цей мітинг був санкціонований, але влада поставила вимогу, щоб на ньому не було синьо-жовтих прапорів. Ми погодились на це. Однак зі Львова приїхали наші однодумці з синьо-жовтими прапорами. Тих, котрі їхали автобусами, перепиняли, повертали назад. Але декому вдалося добратися поїздом із захованими синьо-жовтими стягами. І з Рівного теж приїхали. Так ось, вони всі із заліз-
ничного вокзалу йшли з піднятими прапорами, люди до них приєднувалися і прямували на мітинг. Ми їх зустріли на вокзалі і разом пішли на заплановану акцію.
- Ваш вагомий внесок у створенні крайової організації НРУ, активну парламентську діяльність у складі радикальної групи депутатів із "Народної ради" уже увіковічений у різних енциклопе-
діях, Вікіпедії, про нього свідчать підшивки багатьох, у тому числі й "Тернополя вечірнього", газет. А що Ви вважаєте своїм найбільшим здобутком у Верховній Раді зокрема і загалом у вітчизняному політикумі?
- На мою думку, найбільше, що мені тоді вдалось зробити у Верховній Раді - це те, що ми разом із побратимами з "Народної ради" змусили парламент, в якому булла прокомуністична більшість, прийняти у 1990 році Декларацію про державний суверенітет України,а в серпні проголосити Акт Незалежності України.
- Ви досить скромно оцінюєте свою парламентську діяльність, хоча входите до числа семи нар-
депів, підтримка яких Революції на Граніті неабияк вплинула на непідписання колишнім керівництвом нашої держави союзного договору, що згодом і призвело до розвалу СРСР?
- Найбільша заслуга у цьому, звісно, студентства, але й наша підтримка молодіжному протесту проти комуністичного режиму додала йому ще більшого поштовху. Ми очолювали походи студентів під Верховну Раду, під навчальні заклади, промислові підприємства Києва, закликаючи робітників, студентів до підтримки вимог голодуючих. Хоч тоді не вдалося здобути незалежності, але добилися відставки уряду Масола, постанови про проведення референдуму на довіру Верховній Раді і найсуттєвішої на той час постанови - про непідписання нового союзного договору до прийняття Конституції України. Саме вона відіграла вагому роль в розвалі московської імперії. Адже підписання нового союзного договору було заплановано на 20 серпня 1991 року. Але Україна до того часу ще не прийняла свого нового основного закону і немала права брати участь у підписанні нового цього договору. Саме через ці дії, як ви зуважили, реакційне керівництво Кремля пішло на державний переворот, який закінчився його поразкою. 24 серпня 1991 року ВР України прийняла Акт
проголошення незалежності.
- Нині, через чверть століття, ця вікопомна подія виглядає досить мирною. А як було насправді
24 серпня 1991 року?
- У її переддень - 23 серпня на погоджувальній раді було вирішено проголосувати за прийняття Акту проголошення незалежності України. Ми вимагали відставки голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука, який своїми діями, по суті, підтримував ГКЧП, хотіли розпустити президію Верховної Ради, обрати нову, заборонити компартію та націоналізувати її майно. Але цього не було зроблено. Бо нас було менше. Ці всі пропозиції я озвучував у парламенті. Кравчуку кричали - зрадник, геть із трибуни! Але він цього ніби не чув.
- Чи безперешкодно уже після прийняття Акту проголошення незалежності України нардепи-
демократи внесли до сесійної зали синьо-жовтий прапор?
- Це нині так виглядає із відеоматеріалів тієї доби. Тоді ми попередньо домовилися з Кравчуком, що після оприлюднення Акту проголошення незалежності України внесемо у залсиньо-жовтий прапор. Він це заперечував. Тоді ми сказали, що внесемо той прапор, з яким українці в Москві відстоювали демократію, Єльцина, боролися з ГКЧП. Тоді Кравчук сказав, що коли це той прапор, то нехай буде так. Але, крім цього прапора, ми виготовили ще й величезний синьо-жовтий стяг.
24 серпня спочатку внесли у зал той прапор, який був у Москві. А потім почали вносити те величезне олотнище, яке стало одним із символів здобуття Україною Незалежності. Вхід у Верховну Раду одразу перекрила охорона. Народ посунув з вулиці до дверей, зчинилася тиснява. Дмитро Павличко тоді сказав Кравчуку, що народ виламує двері, можуть штурмувати Верховну Раду. Тоді Кравчук погодився, щоб внесли і той прапор.
- Ви були одним із тих, хто вносив до сесійної зали цей величезний прапор. Що Ви відчували під час цієї вікопомної події?
- Це надзвичайний стан душі, сльози на очах, невимовна радість, багато депутатів хотіли торкнутися цього прапора. Ми вийшли до трибуни Верховної Ради і заспівали гімн січових стрільців - "Ой у лузі червона калина". Стояли разом із Чорноволом, Поровським та іншими і співали. Саме цим ми хотіли показати невмирущість тієї мрії, за яку ще 100 років тому гинули Українські січові
стрільці й віддавали та донині віддають своє життя патріоти, захисники Української Держави…
- Володимире Володимировичу, з того часу минуло чверть століття, як Ви тепер оцінююте значення цієї, безперечно, вікопомної події?
- До відновлення своєї Незалежності Україна в кінці минулого століття почала йти з часів горбачовської перебудови. Проголосивши державну незалежність, саме Україна найбільше з колишніх республік доклалася до розвалу СРСР. То за той час вона так далеко відплила від московського берега, що кремлівським імперіалістам іншого засобу крім путчу повернути Україну до себе не було. Розвал СРСР (Денонсація союзного договору 1922 року) Путін згодом назвав найбільшою трагедією Росії за всю її історію. Завдавшись шизофренічною метою відновити Московську імперію на кшталт радянської, він розумів, що не зможе цього зробити без окупації
України. Тому й всебічно підтримував прокремлівський режим Януковича, а після його краху і перемоги Революції Гідності окупував Крим та запровадив гібридну війну на сході нашої держави. Однак завдяки згуртованості, на яку аж ніяк не розраховував кремлівський посіпака, український народ зупинив агресора. Завдяки героїзму гідних продовжувачів славної справи українського козацтва, січових стрільців і вояків ОУН-УПА- нинішніх звитяжців, та самовідданій допомозі Збройним силам України волонтерів, путінські загарбницькі плани зводяться нанівець. Завдяки міжнародним санкціям Російська імперія поступово наближається до краху. Віримо, що спільними зусиллями з іноземними союзниками здолаємо ворога та повернемо до складу України захоплені ворогом території.
Слава Україні! Героям Слава!
Спілкувався Ярослав КУДОБИНСЬКИЙ.
