Відомому тернополянину Роману Півтораку виповнилося 60

12 Жов 2017 / 15:27 | Переглядів: 2294

Роман Півторак

Роман Півторак - відомий громадськості Тернополя і краю як талановитий освітянський менеджер, який на межі дев'яностих-двотисячних років зумів з найгіршого в нашій області профтехучилища зробити один з найкращих закладів освіти в Україні, уже тоді євроінтегрувати його та адаптувати до виробництва і вищої школи. Однак - це лише одна з багатьох граней неперевершеної особистості Романа Євстаховича. Він - Заслужений працівник освіти та Заслужений діяч культури і мистецтв України, один із творців козацького руху в нашій державі, історик-краєзнавець та літератор. Також Роман Півторак - активний громадський діяч Тернопілля, який наприкінці 80-тих минулого століття був серед лідерів антибільшовицького руху "Відозва 91-го", а також сподвижник і близький друг багатолітнього в'язня радянського режиму Степана Сапеляка до останніх днів його життя. Роман Півторак одним із перших у нашому краї ще задовго до Революції Гідності відкрито виступив проти антинародного режиму Віктора Януковича. Через це й став, чи не єдиним у нашому краї через політичні мотиви його в'язнем. Посадник Януковича Валентин Хоптян та його міліцейські прислужники, не зумівши в іншій спосіб усмирити патріота, сфабрикували проти нього так і недоведену псевдохабарну справу. Нинішні ж владці. які тоді були опозиціонерами, за логікою мали би підтримати Романа Півторака, який разом із своїми студентами брав активну участь у їхніх ж акціях протесту, і повернути Романа Євстаховича на посаду, з якої його незаконно усунули "янучари". Щонайменше могли бодай би відбілити його світлу постать. На жаль, цього досі не сталося…

Незважаючи на все вище зазначене Роман Півторак залишається несхитним патріотом нашого краю і держави. Аналізуючи минуле, він з оптимізмом дивиться у майбутнє, весь повен енергії працювати на благо громади Тернополя, нашого краю та народу України, - про це в бесіді кореспондента "Тернополя вечірнього" із ювіляром.


"Рано підбивати підсумки прожитого і зробленого, бо, переконаний, що найбільше - попереду!"

- Романе Євстаховичу, Ви - багатогранна особистість і зробили безліч добрих справ для громади нашого міста, області й навіть Української держави. Хоч ще рано підбивати життєві підсумки, але, з чим, на вашу думку, найвагомішим Ви підійшли до нинішнього ювілею?

- Однозначно, думаю, що ще рано підбивати підсумки прожитого і зробленого, бо, переконаний, що найбільше - попереду! Не, що вже здійснене, а те, що планую зробити. А життєвих і творчих планів ще дуже й дуже багато.

З того, що вже зроблене, напевне, це - моя особиста участь у боротьбі з радянським комуністичним режимом. Оскільки наприкінці 80-тих років минулого століття я був одним із керівників антибільшовицької організації "Відозва 91-го". Хоча зараз є багато таких, які виставляють себе за її очільників і активних діячів, але насправді найбільш колоритною фігурою та особистістю в цій справі був нині на жаль уже покійний Борис Хижняк. І десь у першій трійці, серед тих, хто заявив, що присвячує своє життя боротьбі з тоді існуючим тоталітарним режимом, був і я. Саме це вважаю однією з основних і визначальних віх у своєму вже пройденому життєвому шляху.

До свого активу також відношу роботу в системі профтехосвіти Тернопільської області й ті величезні справи, котрі дозволили Тернопільському вищому професійному училищу № 4 імені Михайла Паращука увійти до числа найбільших і найкращих закладів у цьому освітянському напрямку України. Це єдиний на той час у нашому краї навчальний заклад, що мав прямі контакти (було налагоджено співпрацю та обмін делегаціями) з країнами Євросоюзу. До того ж він був базовим ще й з перепідготовки незайнятого населення, підвищення кваліфікації у рамках програм Міжнародної організації праці. І я з гордістю зазначаю, що відвідатиу Тернопільське ВПУ №4, вважали за честь, і це без перебільшення, і колишні: Прем'єр-міністр Валерій Пустовойтенко, і Голова Верховної Ради Олександр Мороз, і тодішні всі міністри освіти України. Буваючи тут, вони та багато інших відомих людей в Україні підтверджувати особливий статус нашого освітянського закладу. Знаково і те, що Михайло Паращук, якого так незаслужено українцями взагалі і тернополянами зокрема було призабуто, повернувся в Україну в імені навчального закладу, що готує фахівців будівельної галузі. Бо він був і скульптором, і архітектором. Саме його архітектурні здобутки неменш вагомі за скульптурні. І те, що Михайло Паращук зажив через Тернопільське ВПУ №4 новим життям у рідній державі вважаю є і моя маленька, але все ж часточка.

Напевне, третє, що я важливе зробив, це те, що як фаховий історик, який свого часу закінчив Львівський державний університет, багато досліджував особисто і маю ще чимало матеріалів, що наразі ще невідомі громадськості краю, що стосується національно-визвольного руху на Тернопіллі за період від середини 40-вих - до початку 60-тих років. Особливо 50-ті і початок 60-тих років, бо ця епоха майже невідома суспільству.

Ну, і, останнє - це літературні справи. Думаю, невдовзі Україна, можливо й наші співвітчизники в усьому світі дізнаються, що я осмислив і хотів би поділитися своєю творчістю з усіма українцями.

- Є ще п'яте - неменш вагоме, що Ви зробили у житті. На сімейному прикладі Романа Півторака підтверджується народна істина, що: "Козацькому роду нема переводу!". Громадсько-патріотичну справу батька продовжують Ваші сини - Святослав і Олександр?

- Я пишаюся своїми синами, але не вважаю це якимось своїм здобутком. Бо такими я їх виховував. І вважаю, що такими мають бути діти в усіх українських родинах.

Роман Півторак 2

Мій молодший син - Олександр з перших днів російсько-української війни записався добровольцем до нашого війська. Боронив рідну землю від окупантів та їхніх сеператиських посіпак у Донецькій та Луганській областях. Після цього пов'язав свою долю із захистом Вітчизни. Нині він - командир вогневого взводу 44 артилерійської бригади.

Олександр Півторак АТО

А старший син - Святослав є представником громади у Тернопільській міській раді. Однак не обмежується депутатством у місцевому самоврядуванні, де є лідером фракції "радикальна партія Олега Ляшка", а бере активну участь у боротьбі проти корупції та інших негативних явищ в нашому та сусідніх регіонах.

Святослав Півторак їздив зупиняти бурштинову мафію

Радий за дружину Святослава - Лілію, яка теж за фахом історик і вже була визнана вчителем року з цієї дисципліни у нашому краї. Хоч нині вона працює в обласному управлінні освіти, проте продовжує педагогічну діяльність в одній із тернопільських шкіл.

Особливо пишаюся першими здобутками внуків. Найстарша з них - Олеся успішно навчається у 10 класі одного з провідних навчальних закладів України - ТЗОШ №3. Мають перші освітянські здобутки й другокласниця Улянка, і третьокласник Ромчик. Це найбільша радість і зміст життя для дідуся!


"Коли при зустрічі вихованці кажуть: "Це наш директор!" - найвища для мене оцінка праці у Тернопільському ВПУ №4"

- У більшості тернополян і жителів краю ваша постать асоціюється з Тернопільським, хоч Ви там не працюєте уже понад 5 років, ВПУ №4, але яке саме ви підняли з колін наприкінці доволі нелегких 90-тих років і розвинули до одного з провідних закладів профтехосвіти в усій державі?

- Я й до роботи в цьому навчального закладі працював у системі профтехосвіти краю і добре пам'ятаю, як навіть сільських школярів залякували, мовляв, якщо "не будеш добре вчитися, то підеш до четвертої бурси!". Тоді вважалось, що більшого покарання, як "запхати на навчання" в цей заклад для дитини, мабуть, не було. Хоча, училище, безумовно, мало і позитивні речі, і готувало доволі кваліфікованих будівельників. І серед них є чимало відомих фахівців цієї справи.

Роман Півторак 3

- Завдяки чому і як Вам вдалося підвищити імідж та дати поштовх розвитку занедбаного освітянського закладу?

- По-перше, для того, щоб щось зробити, має бути добре осмислений, чіткий і реальний план - що ти хочеш зробити, для чого і як ти це будеш робити!

По-друге, безумовно, ніколи б ми не досягнули таких вражаючих здобутків, і це не порожні слова, якби не підтримка батьківської громадськості й безпосередньо самих учнів та студентів. І, коли, мені пробували десь закидати, мовляв у ВПУ№4 була рабська експлуатація дітей - це блюзнірство, підле і нечесне. У силу можливостей і без жодного примусу, працювали зранку до ночі всі - і директор, і педколектив, і учні та студенти. Трудилися на результат та гордилися своєю працею. Делегації з Польщі та Болгарії під час відвідин закладу зазначали, що не нам треба було вчитися у них, а їм - у нас! Бо у ВПУ №4 створили надсучасні на той час бази, а також кабінети й майстерні з підготовки працівників будівельних, комп'ютерних та з ремонту і технічного обслуговування автомобілів професій. У нас були найкращі, таких умов не мав жоден із тернопільських університетів, серед навчальних закладів усіх рівнів акредитації гуртожитки, про що свідчили підсумки відповідних оглядів-конкурсів.

У часи найбільшого розквіту впродовж року в Тернопільському ВПУ №4 навчалося понад 1600 учнів і студентів. В Україні не було жодного аналогічного закладу в системі профтехосвіти з такою кількістю вихованців.

- Очоливши ВПУ №4, ви, Романе Євстаховичу, не лише не закрили жодної з до цього профілюючих спеціальностей, а й продовжили їхз розвивати разом з новими фаховими напрямками. Мабуть і в цьому, було закладено підвалини великої на той час популярності закладу?

- На всі спеціальності, в тому числі й будівельні, здійснювався конкурсний відбір. До того ж, жоден у державі аналогічний заклад не мав проліцензованого і пройденого Державну акредитацію права на підготовку будівельників - молодших спеціалістів. І це додавало зацікавленості в учнівської і не тільки молоді саме до нашого закладу. Чимало із родин робили все, щоб саме до нас йшли вчитися їхні діти. Були такі випадки, коли після закінчення навчання старшого сина чи дочки з однієї сім'ї до нас поступали їхні ще 2, а той й більше молодших дітей та родичів. Часто приходили батьки й казали: "Навчили старших, візьміть й молодших!".

У часи, коли я працював в училищі, відкрили нову й досі популярну спеціальність "Комп'ютерні технології", яку ми першими серед навчальних закладів усіх рівнів акредитації почали впроваджувати на Тернопіллі. Наша база становила понад 120 на той час сучасних комп'ютерів, хоч від держави ми не отримали жодного. Впровадили й низку інших напрямків. Усе це й сприяло популярності закладу не лише в нашому міста та краї, а й далеко за їх межами.

Коли я випадково зустрів одного з наших випускників, який у ВПУ №4 навчався саме за цією спеціальністю, то він розповів, що працює у Резервному банку США і, як прийнято в нас говорити, з окладом у 8000 $. Це - наш вихованець, котрий отримав кваліфікацію "Оператор комп'ютерного набору і верстки". Він прочитає у соцмережі ваш матеріал і директор його училища просить підтвердити це.

- Ви вже років з понад десять тому впроваджували євроінтеграційні процеси, а також вирішували проблеми, які освіта України й досі не може здолати, щодо - реалізації здобутих вихованцями у загальній та профтехосвітній системах знань на виробництві та стосовно продовження їхнього навчання у закладах ІІІ і ІV рівнях акредитації?

- Справді, випускники ВПУ №4 тоді працевлаштовувалися без проблем і не лише в Тернополі та нашій області. Хоч кожен регіон України мав не один а декілька аналогічних закладів, наших вихованців запрошували до Києва, Одеси, Запоріжжя, Дніпропетровська. Окрім цього ми готували проекти співпраці та обміну саме учнівськими делегаціями - майбутніми кваліфікованими робітниками навіть для стажування на будовах Євросоюзу. І, для прикладу, в Польщі були дуже зацікавлені, щоб вихованці ТВПУ №4 приїжджали до них на практику. А вони відправляли до нас, бо вбачали, що й тут є чого повчитися. У перспективі на наших вихованців у сусідній державі чекали робочі місця. Хоч це не найкращий варіант - працевлаштування за кордоном, але коли запрошують на роботу і гарантують належні умови для проживання, харчування та гідну зарплату - це говорить про якість знань та умінь, що тоді давали в закладі і рівень співпраці з ним іноземних партнерів.

Прекрасні стосунки у нас також сформувалися і з будівельними організаціями Тернополя та місцевими підприємствами, які займаються обслуговуванням і ремонтом автомобілів. Мулярі, малярі, штукатури, зварювальники, слюсарі та інші мали змогу, де відшліфовувати свої уміння на практиці, а після завершення навчання і працювати на цих же підприємствах.

А ті з наших випускників, які отримали кваліфікацію "Молодший спеціаліст за фахом "Бухгалтерський облік" (ми були єдиним закладом профтехосвіти в Україні, що мав ліцензію і пройшов акредитацію в Міносвіти на цю спеціальність), без перехідних іспитів йшли продовжувати навчання на третій курс факультету "Облік та аудит" ТНЕУ. Ррівень здобутих знань і з цього фаху у ВПУ №4, за словами самих же викладачів економічного університету, настільки був високим, що окремі з професорів навіть дозволяли нашим випускникам навіть за бажанням відвідувати лекції.

Також започаткували добру співпрацю з міською владою Тернополя. На мій погляд, якби вона й надалі продовжувалася і ті ідеї, які ми тоді започаткували, були зреалізовані, вдалося би уникнути нинішнього стану училища.

-Під час Вашого керівництва Тернопільське ВПУ №4 було не лише провідним освітянським, але й культурно-мистецьким центром Тернопілля. Сюди приїжджали відомі на всю Україну та далеко за її межами співаки, актори, письменники.

- Горджуся, що не лише мені - Роману Півтораку, але й колективу, з яким плідно працював майже 15 років, дітям, які здобували у ВПУ №4 фах і освіту, надзвичайно поталанило. Бо усі ми - і педагоги . і майстри, і вихованці закладу могли напитися отієї цілющої води нашої культури та мистецтва, яка дає натхнення творіння та розуміння того, для чого ти живеш. Посудіть самі - такі величі світового українства, як лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, відомий дисидент радянського режиму і талановитий літератор Степан Сапеляк, народний артист України та колишнього СРСР Дмитро Гнатюк при кожному приїзді до Тернополя зустрічалися з нашим колективом та вихованцями, а жили безпосередньо у моєму помешкані. Це були цікаві літературні вечори за участю Степана Сапеляка. Також ми мали змогу бачити та слухати захоплюючі та до душі проникаючі пісенні виступи Дмитра Гнатюка.

Роман Півторак 4

До того ж, Дмитро Михайлович був головою Всеукраїнського конкурсу "Червона калина", що проходив за мого сприяння і фінансової підтримки у стінах нашого закладу. На цей пісенний форум з'їжджалися обдаровані особистості з усієї держави. На період фестивалю вони жили поряд та спілкувалися з нашими студентами та працівниками. І, звісно, позитивно впливали на їхній культурний розвиток. Переймали, за їхніми ж словами, багато і в нас, бо у ВПУ №4 тоді було чимало творчих особистостей і навіть колективів, які заявили про себе на весь край на Україну.

Я був одним із тих, хто підтримував і навіть співфінансував Всеукраїнський конкурс козацької пісні "Байда". Наше училище у ньому було базовим, тому ми гостинно приймали у себе тисячі виконавців. І мені дуже імпонувало, коли перші місця на цьому форумі займали кримські татари, які співали козацькі пісні українською мовою. Це ще тоді , коли момою Великого Кобзаря "од молдованина до фіна все мовчало, бо благоденствувало", а ми з татарами мовою пісень, танцю і слова говорили про те, щоб розбудовувати нашу Українську державу і щоб не сталося того, що ми нині маємо.

У ВПУ №4 побув і народний артист України Тарас Петриненко, а також наш заклад з творчими візитами відвідали десятки, а то й сотні відомих на всю Україну виконавців.

В училищі частими гостями були найвідоміші актори Тернопільського обласного академічного драмтеатру імені Т.Шевченка - В'ячеслав Хім'як а також , мій, на жаль вже покійний друг, Мирослав Коцюлим, Володимир Ячмінський, Борис Репка та інші. Вони приходили сюди з програмами для дітей, яких я прагнув бачити всебічно розвинутими особистостями, справжніми громадянами України.

"Гріш ціна міській та обласній владам, що такий заклад на наших очах розвалюється"

-Романе Євстаховичу,у Вас болить душа за заклад, якому віддали не лише майже 15 років життя, а власне здорові, найголовніше, серце й душу?

-Коли зустрічаю своїх вихованців, то усі вони кажуть: "Це наш директор!" - не якась випадкова людина в їхньому житті. І це для мене - найвища оцінка праці у Тернопільському ВПУ №4.

Гріш ціна міській та обласній владам, що такий заклад на наших очах розвалюється та перетворився у розряд третьо- і четверорядних. Ну, і, наскільки я поінформований, хоч і сподіваюся, що цього таки не відбудеться, дуже реальні плачевні - аж до закриття училища "перспективи". З глибоким жалем мушу сьогодні констатувати, що за п'ять минулих років кількість вихованців ВПУ №4 зменшилася аж на 1 тис учнів і втрачено майже сотню робочих місць, які, повірте мені - його колишньому керівнику, з великими потугами були створені.

Безумовно, що мене не може не боліти душа за стан Тернопільськогоу вищого професійного училищау № 4 імені Михайла Паращука, але для себе особисто вважаю це пройденим етапом, до якого вороття більше не буде.

(Продовження - далі буде)

Теги →

Розповсюдити

Використання матеріалів сайту дозволяється при умові посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на сайт t-v.te.ua.

Редакція газети «Тернопіль вечірній» (t-v.te.ua) може не розділяти точку зору авторів статей і відповідальності за зміст перепублікованих матеріалів не несе.