60-річчя відзначив народний журналіст Тернопілля Ярослав Бачинський

29 Тра 2016 / 20:47 | Переглядів: 2430

Ярослав Бачинський 3

Ярослав Бачинський: "Журналіст повинен любити, поважати і цінувати людей"

60-річчя відзначив народний журналіст Тернопілля Ярослав Бачинський. Так свого часу його влучно охарактеризував нині уже покійний голова обласного осередку НСЖУ Микола Ротман. І хоч такого звання немає на офіційному рівні, Ярослав Мар'янович уже давно заслужив його завдяки повазі від краян. Унашому краї немає жодного населенного пункту, де б за майже 50-річну творчу діяльність не ступала нога цього журналіста. Пан Ярослав, виходець із села БедриківціЗаліщицького району, залишився вірним рідній землі, присвятивши більшість із своїх публікацій і радіопередач аграріям та загалом жителям сільської місцевості. Однак і Тернопіль посідає вагоме місце у життєвому і творчому шляху Бачинського. Ярослав Мар'янович описав у місцевій та республіканській пресі та розповів у радіоефірі усі найважливіші віхи нашого міста за останні понад 30 років. У масмедійній справі він співпрацює з багатьма місцевими та всеукраїнськими виданнями, у тому числі з "Тернополем вечірнім". Про життєвий і творчий шлях та роль у житті ювіляра журналістики з Ярославом Бачинським спілкувалася наш корреспондент.

Професію для Ярослава Бачинського обрала сама доля і зробила це в Тернополі

- Пане Ярославе, хоч ви народилися на мальовничій заліщицькій землі, до школи пішли в Тернополі?

- Справді, хоч не народився тернополянином, але доля внаслідок складних життєвих обставин ще змалку доля пов'язала мене із містом, яке після цього на все життя мені стало рідним. У нашій надзвичайно бідній селянській сім'ї було четверо дітей, наймолодшим серед яких був я. Мати була першою ланковою у колгоспі села Бедриківці, важко працювала, не шкодуючи власного здоров'я, на початку 1948 року захворіла на туберкульоз. Перед цим хворів мій батько, він мав так звану чорну хворобу - епілепсію,. Матері вдалося його повністю вилікувати, а сама не врятувалася. Тато працював їздовим у колгоспі, мав чотири класи польської освіти. Він був щирим, добрим і розумним чоловіком, прожив майже 80 років.

Оскільки мати хворіла, то мене забрали до дитячого будинку. Там я прожив 4 роки, потім батько забрав назад додому на 3 роки. А в семирічному віці, у 1963 році, я пішов навчатися до Тернопільської середньої школи-інтернату. Тоді вона функціонувала в одному із теперішніх навчальних корпусів Тернопільського національного педагогічного університету імені В.Гнатюка. У зв'язку з такою життєво вимушеною ситуацією я став тернополянином, чому власне дуже радий. Моїми руками та руками моїх колег-однолітків було посаджено дерева, які досі ростуть у парку мікрорайону "Дружба" та обабіч дороги на Львів. Тоді ця місцевість була ще не повністю освоєною, тому ми часто знаходили міни, снаряди. Тільки потім почалося в Тернополі активне будівництво панельних житлових будинків ("хрущовок"), зокрема появилася вулиця Карпенка.

У 1969 році наказом Міністерства освіти і науки тодішньої УРСР Кременецький педагогічний інститут було перебазовано в приміщення нашої школи-інтернату. А всіх вихованців (майже трьохсот) було переведено по різних інтернатах області. У аслідок цього я потрапив до Чортківської школи-інтернату, де здобув середню освіту..

- Що привело вас до журналістики?

- Професію для мене обрала сама доля і зробила це в Тернополі. Я сам виріс в інтернаті, а в цієї категорії людей якраз сильне почуття соціальної справедливості. Такі люди завжди виступають борцями за соціальну справедливість, рівність між усіма верствами населення. Це стрижневі риси для працівника масмедійної галузі.

Першою до цього мене підштовхнула пошукова діяльність. У Тернополі я був слідопитом (юні члени такого загону здійснювали пошуки звитяжців війни, фактів героїчних подій тощо). З приємністю згадую співпрацю із такою прекрасною людиною, як Мамаєва (зав.бібліотекою школи №4). Також познайомився із сім'ями визволителів Тернополя. Писав розповіді очевидців запеклі бої в нашому місті 1944 року, спогади рідних і однополчан про загиблих воїнів. Зокрема, зустрічався і спілкувався із сестрою Анатолія Живова. Тоді за зібраними слідопитами матеріалами навіть видали спеціальний альбом. Після четвертого класу за дослідницьку діяльність був нагороджений путівкою в республіканський табір "Молода гвардія". В сьомому класі виграв вікторину "Знай і люби рідний край". Тді ж побував у Каневі, Києві. У 1965 році вперше побачив на сцені Київської опери на власні очі бачив виступи Дмитра Гнатюка, Анатолія Мокренка. Це люди, яких вже тоді знала вся Європа. Завдячую долі за знайомство з педагогом і освітянським організатором Петром Федоровичем Наконечним, який всебічно сприяв моєму розвитку, у тому числі і вгуманітарному напрямку, саме в Тернопільському інтернаті.

Ще у четвертому класі в молодіжній газеті "Ровесник" було надруковано мій перший матеріал "У клубі "Пошук". Тоді ж про мене згадувалося й в обласному виданні "Вільне життя". Тож, саме в Тернополі - місті мого дитинства і юності відбувся мій журналістський дебют.

- Наприкінці 60-тих вас перевели на навчання до Чортківського інтернату, там мали змогу розвинути журналістстькі здібності?

- Я дякую долі, яка мене звела з Чортківською районкою. Тоді набув поширення юнкорівський рух, який ще зі шкільної парти навчав для журналістики якщо не профейних кадрів, то громадських кореспондентів. Пощастило, що першим моїм літредактором був Степан Петрович Галябарда, тепер знана у вітчизняній культурі постать - відомий поет, Заслужений діяч мистецтв України. Також після нього літературним редактором у цьому виданні працював Заслужений журналіст України нині вже покійний Ігор Петрович Мороз. Ці особистості остаточно вплинули на мій професійний вибір.

Навчаючись у дев'ятому класі вже був позаштатним кореспондентом районки, дописував і в інші газети. Виграв вікторину телепалацу "Сяйво" Чернівецької студії телебачення, керівником якої був Василь Селезінка. Там познайомився із творчістю ансамблю "Смерічка" і його виконавців Назарія Яремчука, Володимира Івасюка, Василя Зінкевича, Софії Ротару. У цей же час почав друкувався і в обласній газеті "Вільне життя".

Незважаючи на життєві обставини, не зрадив мрії стати журналістом

- Тож після здобуття середньої освіти безальтернативно вирішили надалі навчатися фаху журналіста?

- Так, але, на жаль, а, може, і на щастя мені не вдалося поступити, хоча мав понад сотню публікацій, до журфаку за першої спроби. Тому опинився у Скалатському технічному училища, де на відмінно завершив навчання за фахом зварювальника. Але й тоді співпрацював із підволочиською районною газетою. Цим завдячую таким журналістам, як Мар'ян Шпікула, Людмила Сівкова, Йосип Прихалюк. Цікавою особистістю також є Степан Лукасевич, який на той час був фотокореспондентом у цьому виданні. У них я, власне, переймав ази журналістики.

- З вашої ранньої біографії наскрізною ниткою проглядається, де б на той час не перебували, зв'язок Ярослава Бачинського з журналістикою. Чи вдалося його зберегти під час службив армії?

- Не лише зберігся, а й навіть розвинувся до того, що ледь не став військовим журналістом. Під час служби в армії у Свердловську, друкувався в газеті Уральського округу та у виданні Міноборони тодішнього СРСР "Красная звезда. Окрім цього мої статті про товаришів по службі публікували видання на їхній батьківщинах - в Казахстані, Грузії, Росії, Вірменії, різних регіонах України тощо.

Під час служби поступив до Льввівського військового училища на спеціальність військової журналістики. Але на другому році навчання був змушений покинути здобуття цього фаху через сімейні обставини.

- Після цього, пане Ярославе, не розчарувалися у мрії і надалі прагнули пов'язати долю з журналістикою?

- У мене тоді виникли складні життєві обставини, але незважаючи на це я не зрадив мрії. Уже після завершенню військової служби вступив у 1977 році на факультет журналістики Львівського університету імені І.Франка. На моє становлення як майбутнього фахівця массмедійної справи суттєво вплинув наш земляк із Зборівщини заслужений журналіст України Володимир Йосипович Здоровега, який упродовж п'яти років був куратором моєї групи. У студентські роки набував як журналістського, так і життєвого досвіду. Доводилося водночас і вчитися, і працювати. Тричі їздив у Сибір, а також Сургут, Нефтеюганськ. Дуже вдячний своєму декану, історику, професору, доктору історичних наук Йосипу Терентійовичу Цьоху, за те, що познайомив мене із українською письменницею Іриною Вільде та іншими відомими вітчизняними постатями.

Найбільше у статтях та радіо сюжетах Бачинського йшлося про звичайних людей

- А як розпочали власне професійну діяльність на журналістській ниві?

- Після здобуття вищої освіти мене запросили працювати кореспондентом до Збаражської районки. Місто і район з великою та славною історією, з чудовими і працьовитими людьми - від рядового аграрія до керівника. І я вважав за честь писати про них. У Збаражі пропрацював до 1985 року, хоча наприкінці 90-тих знову повернувся у місто-музей - в цю ж редакцію.

- Чому ж поміняли Збараж на Тернопіль?

- Я дуже люблю ці обидва міста. А до Тернополя мене притягували спогади дитинства і сімейні обставини. Адже дружина працювала тут на ВО "Ватра". Довелося перепрофілюватися на радійника, але й газетну справу не залишив. Друкувався практично щономера у газеті "Подільське слово", дописував у "Вільне життя".

- Як вам працювалося у радіомовленні. Чим відмінні один від одного ці види засобів масової інформації?

- Радіожурналістика - це оперативність донесення інформації. - динамічна, імпульсивна, емоційна. Тут завжди стають в нагоді технічні засоби, які допомагають донести слухачам живий звук, живе спілкування з людьми. А газетна справа - це класична журналістика, у якій засобом пера і слова кореспондент повинен передати читачам доступно та всеосяжно інформацію про ту чи іншу подію, явище або людину. Кожен із цих напрямків по своєму привабливий і потрібний для суспільства.

Будучи на межі 80-90-тих років кореспондентом-редактором Тернопільського районного радіо як відчував підтримку з боку керівництва Тернопільського обласного телерадіокомітету, який тоді очолювали Созонт Степанович Чабан та Микола Миколайович Лівінський. Вони сприяли розвитку не лише очолюваної ними обласної телерадіоорганізації, а й районних, які були її своєрідними корпунктами. Чимало фахового досвіду я перейняв в одного з корифеїв радіожурналістики Ігоря Євгеновича Барова, який для мене був взірцем професіонала нашої справи.

Вважаю цей період, який співпав з національно-демократичними перетвореннями у нашому краї і державі, одним із найуспішнішим у моїй діяльності. З творчим побратимом і моїм особистим другом - фотокором Степаном Червінським ми об'їздили всі села Тернопільського району і зробили силу-силенну матеріалів, як друкованих, так і радіоефірних, про людей різних професій. Найбільше із цих статей та радіосюжетів було про звичайних людей - аграріїв, медпрацівників, педагогів, працівників культури тощо. Оскільки до появи першого демократичного видання краю - "Тернополя вечірнього" у нашому місті було лише три видання: обласне, молодіжне і районне, то ми висвітлювали і життя Тернополя та краю. Тоді писав про процеси демократизації національного відродження. Був одним із першим пропагандистів початків фермерства на Тернопільщині. Саме в той період познайомився з багатьма провідними аграріями області. Чимало із них, як то Юрій Березовський,тоді робили лише перші кроки в галузі, а зараз є її обличчям. Я також був єдиним журналістом з тернопільських державних видань, який їздив на Запорізьку Січ. Писав декілька разів про Леоніда Кравчука, створив радіофільм про першого Президента України. На межі 80-90-тих років мені пропонували перейти на комсомольську роботу, до речі - творчу, очолити літературне об'єднання "Сонячні кларнети". Але я віддав перевагу журналістиці. Хоча в другій половині 90-тих таки змінив місце праці - через сімейні обставини повернувся до Збаража. Пропрацювавши деякий час під керівництвом знаного журналіста Богдана Георгійовича Гарасимчука, який нині є виконуючим обов'язки голови обласної організації НСЖУ, я таки знову повернувся до Тернополя. І відтоді - вже назавжди.

- Наскільки мені відомо, вдруге ви повернулися до рідного міста знову радійником?

- Так, але вже не до районного радіо, а до обласного державного. У цьому колективі в мене була чудова творча співпраця з Олегом Лівінським та нині вже покійним Ярославом Бензою. Також пліч о пліч в дружній атмосфері ми працювали з тодішнім власкором Українського радіо Євгеном Баровим (до речі, сином уже згадуваного Ігоря Барова). У ТОДТРК я готував і виходив в ефір з інформаційними випусками та інформаційно-аналітичними передачами про суспільно-економічне і культурне життя Тернополя та області. Тут мав змогу висвітлювати улюблену аграрну тематику у щотижневій програмі "Господар".

Саме в ТОДТРК я отримав запрошення стати власним кореспондентом всеукраїнської газети "Сільські вісті" Івана Бокія у Тернопільській області, відтоді я займаюся переважно аграрною тематикою в журналістиці. За свою масмедійну діяльність я співпрацював з багатьма як місцевими, так і республіканськими виданнями. Нещодавно знову повернувся до редакції газети "Подільське слово", співпраці з якою не полишав ніколи. З приємністю згадую спільну роботу з Антоном Грицишиним, Галиною Мацейків, Марією Безкоровайною, а також - з нині вже покійними Степаном Червінським і Євгеном Коверком. Щиро вдячний за багаторічну творчу співпрацю і допомогу в житті Ганні Макух та Галині Юрсі, з якими й досі разом працюємо.

Тернопіль - місто для життя!

- Хоч ви вважаєте себе сільським кореспондентом, проте не оминаєте жодної важливої події в Тернополі. Це не суперечить вашому тематичному спрямуванню?

- Аж ніяк не суперечить, бо Тернопіль - не лише місто, а наш обласний центр і приміського району - райцентр, куди з'їжджаються жителі області з усіх куточків краю. Я радий, що місто розбудовується, розвивається, дихає не вчорашнім закостенілим, а подихом майбутнього. Тернопіль незважаючи на нинішні економічні труднощі і війну на півдні держави живе повноцінним життям і дихає на повні груди. Мені доводилося у шкільні роки спостерігати за повоєнною розбудовою міста. Тоді відбувся стрімкий його розвиток. Аналогічне відбувається сьогодні. Приємно, що нинішня міська влада на чолі з Сергієм Надалом зробила вагомий внесок в оновлення вулиць, бульварів, скверів, парків і найголовніше, чого не робилося упродовж чверть століття, дворів та їхніх проїздів. Працюють фонтани, місто молодіє. Навіть побувавши у багатьох країнах Європи, можу із впевненістю сказати, що комфортнішого міста для життя я не знайшов. Тут живуть і мої діти, внуки. Тернопіль - найдорожче в моєму серці місто. Тернопіль - місто для життя! Тернопіль - місто завтрашнього дня.

Журналістика - це моя друга мати, сутність і спосіб мого життя

-- Чим для Ярослава Бачинського є журналістика, чого б ви побажали молодим колегам і якою хотіли би бачити свою професій у майбутньому?

- Журналістика - це моя друга мати, сутність і спосіб мого життя. Тому не уявляю себе без цієї професії. Щодо порад молодим колегам, то не хочу бути нав'язливим, але запорукою професійності у масмедійній сфері є дуже копітка праця над собою. Журналістам початківцям раджу навчитися щиро розмовляти з людьми та щиро викладати їхні думки та свої щодо них висновки. Треба вміти спілкуватися з іншими, не боятися працювати, людей та проблем. Журналіст повинен любити, поважати і цінувати людей.Ну а редакційним колективам треба виховувати свій резерв серед читацької аудиторії, особливо серед молоді та юнацтва. Я знаю, що це успішно робить "Вільне життя", "20 хвилин", перші кроки в цьому напрямку здійснює і "Тернопіль вечірній". Молоді журналісти повинні відчути підтримку з боку видавців і це вони сторицею відображать у творчого доробку редакції.

На мій погляд, не на часі в умовах як реальної на сході держави, так і інформаційної агресій на Україну з боку Росії робити роздержавлення державних і комунальних ЗМІ, перетворювати регіональні ТОДТРК у філії Першого національного ТВ і практично призвести до зменшення потенціалу місцевого телебачення та до знищення проводового радіомовлення. У цьому ми не лише можемо програти інформаційний простір зажерливому північному сусідові, а й через суцільну комерціалізацію призвести до того, що нікому буде висвітлювати життя регіону та кожної громади.

Хочеться, щоб в майбутньому журналістська хлібина була не глевка, а духмяна й чесна. Щоб її скроплювали сльозою творчості і щирим, добрим розчерком пера, який йде від струн серця і ніколи не від фальші. Бо де фальш, там нема журналістики.

- І на завершення, пане Ярославе, ви - щаслива людина?

- Я щасливий рідним людьми, щирими друзями та надійними колегами по перу. Дякую долі й Господу Богу, що нам з дружиною Марією подарувала двоє чудових і розумних дітей - дочка Оля у свій час була однією з перших впускниць новозбудованої СШ№24, де талановитий й молодий педагогічний освітянський колектив очолював професор педагогіки і дитячих сердець Микола Миколайович Даценко з Черкащини. Вона закінчила цей навчальний заклад із золотою медаллю, а згодом інститут банківського бізнесу Тернопільської економічної академії та й магістратуру з червоним дипломом. Разом з чоловіком Олександром, родом з Хоросткова, створили хорошу й люблячу сім'ю. Спільно виховують дочку Настю,ученицю сьомого классу, відміннццю навчання Тернопільської першої гімназії. За фахом економіста знайшов добру роботу й син Михайло, його дружина Оксана у жотвні минулого року народила прекрасну донечку Валерію, а для нас з Марією чудову й дуже цікаву внучку.

Так у житті повелося, що я дуже ціную друзів і їхню вірність на усіх перетинках життєвої стезі. Вони мені, а їм допомагаємо й добрим словом й порадою. Серед друзів дитинства -Іван Жлуховський. Василь Юрійчук, Іван Піковський, серед шкільних ровесників - брати Борис і Юрій Коваль, Ірина Пасека . Олександр Заїка, Оксана Гарник, Толік Яржемський, чортківчан- Григорій Кльоцко, Ольга Росол ( Клачко), Леонід Горук. Михайло Ціхановський, Павло Качур, Галина Гейна, Наталка Лучкіна, Марія Агрес,Надія Торончук. У 2018 році буде 45 років як ми закінчили Чортківську школу інтернат. Якщо доживу з Божою поміччю, то обов'язково організую зустріч випускників.

Львівська журналістика - школа братерського студентства подарувала мені вірних й щирих побратимів й друзів на усе життя, серед яких:Михайло Андрушко -з Луцька, Володя Вакулич - з Києва, нині передчасно покійний Микола Кліманський - з Летичива Хмельницької області, Андрій Квасецький - з Чернівців, його прекрасній дочці Яринці є нанашко ( хресний батько), Степан Войтків, Богдан Ящун, Володимира Петрів, Віктор Чиж, Галина Малахівська, Галина і Михайло Світлячковські, Мирослав Дочинець і Михайло Папіш, Володя Мартинюк, Анатолій Стреха.

Окремо декілька слів про Ігоря Гевка - колишнього військового журналіста, полковника у відставці, який з фотоапаратом, пером й блокнотом й автоматом, який пройшов горнило афганської війни, нагороджений бойовими медалями, уродженець с. Шили Збаразького району. Тут нині проживають його мама-пані Євгенія і брат Олег з невісткою Олею. З Ігором на початку творчого щляху ми познайомилися у збаразькій районці, він тоді ще був курсантом ЛВВПУ, досі дружимо, часто зустрічаємо , телефонуємо один одному. Це дуже порядна й чесна людина і я дякую долі, що познайомила нас. Він живе у Яворові Львівської області.

Безперечно на рідній тернопільській землі я знайшов багато друзів. Колег по творчому цеху серед них Євген Баров, Олег Лівінський, Михайло Зубик, Богдан Герасимчук, Леонід Павлюк. Ірина Сиско, Оксана Моргун, Галина й Людмила Привроцькі. Андрій Борсук. Світлана Боднар, Ганна Макух, Галина Юрса. Валентина Баца, Богдан Новосядливий, Галина Вандзеляк, Антон Грицишин, Людмила Дейнека, Андрій Омельницький. Ірина Юрко, Василь Томин. Михайло Лісевич, Софія Лінчевська, Василь Бурма, Василь Балюх, Іван Пшоняк, Богдан Приймак, Михайло Ониськів, Богдан Мельничук. Віктор Уніят, Микола Мартинчук. Оксана С мільс ька. Оксана Яциковська, Денис Лучка Василь Балюх, Петро Бубній Галина Сіра, Микола Добровольський. Ярослава Пархомчук. Василь Тракало, Оксана Дяків, Ярослав Сиривко, тернополяни Андрій Коваль, Сергій Войтович, Валерій Міщенко та інші.

Товариська дружба і творче співробітництво зв'язує мене впродовж багатьох років з аграріями та фермерами, хочу подякувати цим невтомним трудівникам землі Мирону Кубанту, Степану Маціборка, Анатолію Бучинському, Олегу Яциковському , Ігорю Олійнику, Зеновію та Олі Дольним, Богдану Заполуху, Петру Газду, Петру Іллящуку, Юрію та Наталії Березовським, Івану та Надії Мричко, Володимиру Крупніцькому, Борису Довгалю, Ярославу Базнику, Івану Перожаку, Степану Деці, Євгену Молочнику, Володимиру Ковалю, Євгену Пінязю, Володимиру Майковичу, Ярославу Журавлю, Юрію Панасу. Юрію Федорчаку, Івану Гусару, одному із перших фермерів на Україні з яким ми приятелюємо майже 35 років. Усіх не перелічиш уже фактично розмінявши сьомий десяток літ скажу відверто . Тільки той , хто має божу іскру в душі, хто любить людину- це звучить гордо, рідний край,свою вітчизну, батьківські обереги, материнську криницю ніжності, може сміливо йти працювати на щоденну ковальну слова й діла. На передову інформаційного простору - доносити людям правду й сутність нашого буття на передову інформаційного простору.

Спілкувалася Надія ШАМБЕЛЬ.

Теги →

Розповсюдити

Використання матеріалів сайту дозволяється при умові посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на сайт t-v.te.ua.

Редакція газети «Тернопіль вечірній» (t-v.te.ua) може не розділяти точку зору авторів статей і відповідальності за зміст перепублікованих матеріалів не несе.