А у Тернополі вже розцвіли каштани,
усі поля позолотив ріпак...
Чому сумуєш, друже мій Богдане?
Може в коханні що-небудь не так?
Та ні - в коханні я щасливий дуже,
дай, Боже, всім таку палку любов.
Та, крім кохання, я належу, друже,
моїй Вітчизні, що страждає знов.
Вовки зі сходу рвуть її зубами,
а ми без зброї - нам не до кохань.
Рашисти знову бачать нас рабами
і знову просить Воленька: "Повстань!"
А я не вірив, що можлива зрада,
та йде орда, щоб пити нашу кров,
з вовками разом гади-казнокради
і всяка нечисть скаженіє знов.
На друзки мрії ворог розбиває,
до бою кличе матінка-земля.
Прости, кохана, нас війна чекає
із найпідлішим ворогом з Кремля.
Богдан Кушнирик
